Після Хмельницького

Чверть сучасної України і третина тодішньої. Ці терени на півстоліття стали ареною бойових дій. Тут проходили козаки, татари, поляки, росіяни, турки – і усі грабували хто скільки міг. Руйнувались святині, і католицькі, і православні, занепадали міста, припинялось культурне життя. Варто лише подивитись на карту Правобережної України що зрозуміти масштаби цього занепаду: Чигирин був центром староства, а пізніше столицею козацької держави. Зараз це невеличкий райцентр і лише замковий бастіон, палац і музей, відновлені за часів Незалежності, нагадують про колишню велич колишньої столиці. Брацлав, який колись був столицею цілого воєводства, зараз малесеньке містечко де від булої величі не залишилось взагалі нічого!

 Ще одним страшним наслідком було те що Правобережжя з мосту який з’єднував Київ з культурними центрами Західної України – Луцьком, Володимиром Волинським, Львовом, Перемишлем, перетворилось на прірву, яка розділяла ці два береги нашого моря. І справа була навіть не в тому що відтепер Правобережжя перетворилось на спустошений край. Справа в тому що з 1667 року Східна Україна від Києва до Харкова остаточно опинилася під впливом Москви, а Західна залишилась в складі Речі Посполитої. Теоретично це не мало впливати на церковне життя, адже львівський і перемишльський єпископи все одно підкорювались київському митрополитові. Проте на практиці церковні ієрархи Західної України залежали від милостей польського короля, а київський митрополит і єпископи Лівобережжя – від милостей самодержця російського.

 Такий стан речей, коли церква залежить від світських ієрархів більше ніж від ієрархів церковних, на жаль, був традиційним для православ’я, яке завжди було підкореним світській владі – спочатку імператорам у Візантії, потім царям в Росії і князям, міщанам і козакам в Україні. Так вже склалося історично – Західна Римська імперія впала під ударами варварських набігів, і єдиною силою, спроможною навести лад  в Європі, була церква. І поки молоді варварські держави, з яких потім виростуть Англія, Франція, Італія, Німеччина і Іспанія воювали між собою, Римські папи (а точніше – католицькі місіонери) потихеньку навертали їх на християнство, припивали їм смак до освіти, до літератури і науки, і тишком-нишком спромоглись створити потужну централізовану ієрархію. А ще вони вміло як для тих часів підробили документи часів імператора Констянтина що папа нібито має право царювати в Римі і нікому не коритись. Це, а також вміння орієнтуватись в політичних негараздах вкупі з географічним положенням допомогло католикам вибороти незалежність від світських володарів.

Натомість Східна Римська імперія простояла на тисячу років довше, території втрачала повільно, і імператори тут ніколи не втрачали владу настільки щоб відмовитись від претензій на контроль над патріархами. Та й занадто близько жили вони з патріархами щоб перемогти спокусу боротись за владу одного над другим. Отже, в світі де жили католики, загальна ідеологія формувалась навколо церкви як носія світла, ладу і добра. В світі, де жили православні, стовпом порядку, миру і світла була держава, і церква була одним з інструментів держави. Звісно, бували в історії випадки коли церковник впливав на монарха і той робив добрі справи. Так наприклад було коли в Москві митрополит АлЕксій виховував Дмитрія Донського – і таки зробив з нього одного з найкращих правителів в російській історії. Так митрополит Макарій впливав на молодого царя Івана Грозного, і той робив багато доброго: запроваджував друкарство, обмежував владу бояр, бив татар. Щоправда, довго ця ідилія не тривала – цар, відбився від рук і перетворився на божевільного тирана, програв усі війни і звів нанівець усі реформи. Були в православному світі і приклади коли церковники боролись за незалежність церкви від кесаря. Класичний приклад такого борця – святий Филипп Количев, митрополит Московський, ув’язнений і вбитий за наказом Івана Грозного, герой досить цікавого фільму «Цар», який вийшов кілька років тому.
 
І свій Макарії, і свої Количеви були і в українській історії того часу. Був єпископ, а пізніше митрополит Іпатій Потій, який спочатку тісно співпрацював з князем Василем Острозьким, а потім повстав проти свого державного мецената. Власне, так виникла Берестейська унія – спроба церковників стати незалежними від контролю з боку світської влади. Був Мелетій Смотрицький, якому не подобалось що єпископи і архімандрити змушені жити згідно з наказами міщан. Був Кирило Транквіліон Ставровецький, талановитий проповідник і письменник, якому теж не подобалось надмірне втручання світських людей в церковні справи – при тому, втручання виключно в якості керівників і господарів. Був вчений Касіян Сакович, автор класичної поеми «На жалісний погреб Петра Сагайдачного» який так само виступав проти такого «протиприроднього» звичаю керування церквою. Щоправда, ані Потій, ані Смотрицький, ані Сакович, ані Ставровецький так і не змогли вирішити цю проблему в рамках візантійського православ’я і змушені були перейти в унію – тобто, приєднатись до католицької ієрархії і католицької моделі відносин церкви з державою. Значно більш вдалим був Петро Могила, лаврський архімандрит, митрополит київський, творець київського колегіуму і церковний реформатор. Він виявився добрим політиком – тобто, знав коли треба вклонитись, коли домовитись, а коли шаблю дістати. Він вдало перетерпів знущання і звинувачення з боку запорізьких козаків і київських міщан, перетерпів зневагу митрополита Ісаї Копінського, вчасно зміг провести інтригу проти Копінського і скинути його, зміг шаблею підтвердити свій авторитет і довести усім в Києві хто в хаті господар, зміг відстояти усі свої досягнення: новий требник і катехізис, в якому багато чого було запозичене в католиків, викладання в школі латинської мови і світських дисциплін за європейськими зразками. Наступник Петра Могили Сильвестр Косів хоча і не мав харизми і хисту свого попередника, зате вмів користуватись його здобутками. Та й під час Хмельниччини він вдало лавірував як єврей між краплями дощу між Богданом Хмельницьким з козакам і литовським гетьманом Янушем Радзівілом, робив усе щоб зберегти золоту середину між польськими і московськими зазіханнями, а головне щоб зберегти свій гучний титул – митрополит Київський, Галицький і усієї Русі – і на словах, і на ділі. А після союзу Хмельницького з Москвою це було нелегко.

 Справа от в чому. Київський митрополит вважав себе головою церкви усієї Русі, розуміючи під Руссю виключно терени України і Білорусії, зовсім не помічаючи північного сусіда який так само як і ми вважав себе Руссю, спадкоємцем Київської держави, князів Володимира і Ярослава. І таки мав на це право. Все ж таки, держава Рюриковичів, а точніше – феодальна федерація удільних князівств, простиралась від Чорного моря до Батики, від Перемишля до Рязані. Якщо вірити Несторові Літописцю, до Києва центр держави перемістився з північних земель, з Новгороду і Старої Ладоги. Та й якщо не вірити Повісті Временних Літ, географія і археологія красномовно свідчать що Росія, принаймні, її історичне ядро, має не менше прав іменувати себе спадкоємцем Володимира і Ярослава ніж Україна. В свій час князь Володимир заснував дві прикордонні фортеці на сході і заході – і тепер ми маємо Володимир Волинський і Володимир на Клязьмі. Ярослав Мудрий заклав два прикордонних міста на кінцях своїх володінь – і ми маємо Ярослав в сучасній Польщі і Ярославль на Волзі. Переславль-Заліський між Ярославлем і Москвою був закладений і названий так на честь нашого, українського Переяслава князем Юрієм Долгоруким, засновником Москви, який все життя мріяв жити на півдні і заповідав поховати себе в Києві. Є Галич в нас – і є Галич в Росії. Варто відвідати Псков, Великий Новгород, Ростов Великий щоб переконатись що ці міста пам’ятають про своє давньоруське походження і пишаються ним не менш ніж Київ чи Чернігів. Звісно, потім землі Північної Русі опинились у складі Золотої Орди і багато чого  запозичили від своїх завойовників – так само як і від Візантії. Але так само ми, українці, опинились у складі Польщі і Литви і багато чого перейняли в них. Ми запозичили в Європи готику, геральдику, магдебурзьке право, феодальний кодекс честі, любов до латини. Росіяни запозичили в візантійців і монгол двоглавого орла, сакралізацію царської влади, міцну вертикаль влади. Так буває – коли з спільної колиски виходять різні народи. Все ж таки, майже усі європейські народи вийшли з германських лісів і, побігавши по руїнах Риму, захопились античною культурою. Німеччина, Франція, Італія в рівній мірі є нащадками держави Карла Великого, і те що з часом шляхи цих братів розійшлись, ніяким чином не відбирає в кожного з них право пишатись походженням від славетного повелителя франків. Більш того, київські митрополити в свій час переїхали до Володимира на Клязьмі, а звідти – до Москви, під крило великих князів. Але назву зберегли. Галицькі князі, а після них – литовські князі і польські королі вибили в константинопольського патріарха окрему митрополію, і митрополити в цій митрополії іменували себе митрополитами Київськими, Галицькими і усієї Русі – що зовсім не подобалось московським митрополитам і князям які ще довго робили все щоб зберегти вплив над втраченими територіями.  То ж, легко було зрозуміти здивування російських церковників коли вони дізнались що голова козацької церкви також вважає себе митрополитом усієї Русі.

 Щоб краще зрозуміти росіян, треба взагалі нагадати в яком становищі знаходилась Росія коли у 1654 році царські посланці підписували угоду з Хмельницьким. Спочатку коли князівства Північної Русі визнали зверхність Орди, московські князі збирали для хана данину. З того що збирали щось передавали до Орди, а щось забирали собі. Так Москва, невеличке місто яке будували щоб прикривати з півдня Ростов Великий, потихеньку стала найсильнішим князівством Північної Русі. Врешті-решт московські князі підкорили  сусідні князівства, скинули ординське ярмо, породнились з візантійськими імператорами, вигадали собі походження від римлян – тобто, стали типовими монархами. Московія стала Росією. Останню крапку в цьому перетворенні з феодальних князів, перших серед рівних, на богоподібних імператорів поставив Іван Грозний, який взяв титул царя, поставив на коліна Новгород, останній форпост середньовічної демократії на російських землях, який захопив татарську столицю Казань і при якому розпочалось підкорення Сибіру. А ще при ньому остаточно потрапила в залежність від держави православна церква. В принципі, Іван Грозний мало чим відрізнявся від того самого Генріха Восьмого Англійського чи Филиппа Другого Іспанського – самодержець з амбіціями, фанатик який при цьому вміло використає церкву як знаряддя втілення власних амбіцій, тиран який не боїться рубати голови підданим. Але на відміну від європейських країн, які все ж таки відчували себе сусідами і родичами, різними але рівними, Росія перейняла від візантійців відчуття месіанства і унікальності. Як Візантія в свій час вважала себе єдиним оплотом істинної віри, так після її зникнення Росія відчувала себе головним хранителем і захисником чистого православ’я. при цьому, звісно, як і Візантія, чистим православ’ям росіяни вважали виключно своє православ’я, не заплямоване іноземними та іновірними впливами.

 Що ж, росіяни – не перший і не останній народ, хворий на месіанство і вибраність. Це не завадило їм створити потужну державу і цікаву, багату та глибоку культуру. Цікаво що деякі німці, які приїжджали до Росії у 16 столітті, відчували себе тут немов в раю, адже на відміну від охопленої Реформацією Німеччини тут шанували священиків, ходили до церкви і тримали пости!

 Єдиною проблемою російського месіанства і вибраності було те що Україні і українській церкві вони не сулили нічого доброго. Чистим православ’ям росіяни вважали, звісно, православ’я російське, в якому візантійська традиція тісно переплелася з традиціями російськими – глибоко національними, а значить, не схожими на традиції інших православних народів. Так само глибоко національними були традиції української церкви – і через це в Росії вони здавались незрозумілими і навіть єретичними.

 Більш того, Росія не так давно пережила Смуту і польське завоювання, внаслідок якого втратила Смоленськ і Чернігівську та Сіверську землі – землі які тепер були частиною козацької України. Отже, хоча для більшості українців московіти були виключно сусідами з якими можна або воювати, або торгувати, для росіян українські землі були аж ніяк не чужими. По-перше, це були частково «свої» землі. Ще це був плацдарм для війни з поляками, для повернення Смоленську. А ще це були землі з «неправильним» православ’ям яке слід було виправити.

 І ось, Українська православна церква – волелюбна, амбітна, освічена, з європейським обличчям і ментальністю – опинилась в обіймах сусіда, навіть родича, який мав зовсім інші цінності і мислив зовсім іншими категоріями і ставився до неї як теща до зятя: з зверхністю, іронією і своєю особливою сентиментальністю і покровительством. Більш того, цей родич був повним сил і завзяття, в той час як українська церква тільки-но почала формуватись, та ще й була двічі розділена – спочатку на православ’я і унію, а потім – на козацький схід і шляхетсько-магдебурзький захід.

 І ось, Київ думав як жити в нових умовах московських обіймів, Львів думав чи варто слідувати за Києвом, а греко-католики дивились на це зі сторони і хотіли одного – вижити.

Віктор Заславський, історик, публіцист, журналіст