Пісня, яка об'єднує мільйони

Загальноприйнятою вважається версія Леоніда Білецького, яку він озвучив в спогадах про Чубинського: «На одній із вечірок громадян (членів «Київської громади». - О.Б.) із сербами в тому домі, де квартирував і Павло Платонович, співали хорову сербську пісню, змісту якої не пам’ятаю, але в ній були слова в приспіві - «Серце біє і крев ліє за свою свободу». Чубинському дуже сподобалася ця пісня. Він раптом зник, а згодом вийшов зі своєї кімнати з написаною ним піснею «Ще не вмерла України і слава і воля» на мотив сербської пісні».

Ще одна версія походить з сімейних передань нащадків Миколи Вербицького-Антиоха, народного вчителя, поета і письменника, а тоді ще молодого студента, сина секретаря Чернігівської губернської управи, якого за сатиричні вірші в свій час переводили з Київського університету в Петербург «для охолодження». В імперській столиці він був членом місцевої української громади, ходив на рюмку чаю до Тараса Шевченка, Костомарова, Куліша, був він і на панахиді за Шевченком, яка співпала з панахидою в петербурзькому соборі святої Катерини за поляками, розстріляними у російськими солдатами під час Варшавської маніфестації. Оскільки в ті часи українці і поляки багато в чому співчували один одному, багато українців що продемонструвати солідарність, пішло тоді до Катерининському костелу на Невському проспекті, а багато поляків – на похорони Шевченка.

В той день Вербицький-Антиох був вражений до глибині душі, почувши як віддано поляки співають «Мазурку Домбровського», переклав польський гімн українською мовою, і опинившись в Києві, здружившись з Чубинським і київською «Громадою», він опинився на тій славетній вечірці разом з Павлусем Чубинським (який, з переказами, прийшов під руку з двома дівчатами), Йосифом і Тадеєм Рильськими, Павлом Житецьким та іншими громадівцями. Сіли, випили, згадали похорони Шевченка і як поляки співали там «Єще польська не згінела», і ось, Микола Вербицький заспівав друзям свій переклад польської пісні – «Мати Польща не загине поки ми живемо». На це Чубинський серйозно замітив що нам варто не переспівувати чуже, а писати своє. Вербицький-Антиох одразу почав римувати про «Ще не вмерла Україна», а присутні почали пропонувати свої ідеї – аж поки присутній на вечірці серб Петро Ентич-Карич заспівав «Серце біє і кров дляє за свою свободу», і Чубинський не вийшов в сусідню кімнату щоб повернутись з готовим приспівом і остаточною редакцією поезії.

Інколи словам гімну закидають подібність до сів польського гімну. Версія про участь в написанні Вербицького-Антиоха це непогано пояснює. Але важливо розуміти ось що. Навіть єврейський гімн, Хатіква, написаний в українському Золочеві, первісно починався словами «Ще не згасла надія». Українці, поляки, серби, євреї, словаки – усі вони мріяли про подібні речі і тому і пісні їх були схожі між собою.

В будь-якому випадку, саме Павло Платонович Чубинський має повне право іменуватись якщо не батьком, то, принаймні, головним з батьків нашого майбутнього гімну. А поезія-пісня ця, передавалась з рук у руки, від читача до читача і швидко стала народною – з додаванням і переробкою різних куплетів. Є звістки що композитор Микола Лисенко навіть написав для неї музику, але вона не прижилась. А у 1863 році Пантелеймон Куліш, розуміючи що ніяка цензура не дозволить надрукувати цей вірш, передав його до Львова – разом з «Заповітом» і кількома іншими поезіями Тараса Шевченка, при чому, передаючи поезії через треті руки, Куліш забув вказати що одна з них належить Чубинському і компанії – через що у львівському часописі «Мета», №4 за 1863 рік, вірш «Ще не вмерла Україна», який відкриває номер, зазначений як твір Шевченка.

І ось, цей номер потрапляє до рук отця Юстина Желіховського, священика, перекладача, живописця, трохи письменника, катехита греко-католицької семінарії в Перемишлі – давньоруському місті, яке залишалось важливим центром українського життя аж поки Сталін з поляками не виселили звідти усіх українців у 1946 році. Отець Юстин знав що його друг і побратим, отець Михайло Вербицький з села Млини, який захоплювався творами Кобзаря і мріяв покласти на музику усі його твори які знайде.

Отець Михайло Вербицький був людиною неабияких чеснот, неабияких талантів і непростої долі. Наролився він у 1815 році, в сімї священика з Явірника Руського, села на пограниччі Лемківщини та Надсяння (нині це територія Польщі). Коли маленькому Михайликові було 10 років, батько його помирає, мати удруге виходить заміж і зрікається батьківських прав. То ж, Михайла з братом бере до себе родич, перемишльський єпископ Іван Снігурський – просвітник, засновник сотень народних шкіл і дяко-вчительського інституту, друкарні і бібліотеки, покровитель бідних студентів і прихильник вживання народної, української мови в усіх сферах церковного життя. Власне, саме його стараннями Перемишль стає важливим культурним центром. А ще владика був любителем музики, то ж, сиріт він бере до церковного хору, де з ними працюють професійні композитори – Алоїзій Нанке, Вікентій Серсаві, Францішек Льоренц. А ще в репертуар церковного хору Снігурський вводив твори великих австрійців Гайдна, Моцарта і Бетховена, а також великих українців – Максима Березовського і Димитрія Бортнянського, популяризуючи традиції багатоголосого київського співу 17-18 століть.

Михайло показав себе талановитим музикантом, і Снігурський відправляє його до львівської богословської семінарії. Щоправда, тут почались проблеми. Михало Вербицкий дійсно був талановитим, обдарованим, перспективним, але, як то часто буває з творчими людьми, ще він був доволі гордим і самостійним, а також схильним до пригод – то на поприщі Марса, то на поприщі Венери. Спочатку його на першому курсі посадили на 6 годин до карцеру за участь у бунті проти кухаря, який годував семінаристів неякісними харчами. Майже як на броненосці «Потьомкін».  

БРОНЕНОСЕЦ ПОТЕМКИН

Під час однієї з пригод семінарист Вербицький вивихнув суглоб, кілька місяців лежав у лікарні, де навчився грати на гітарі і став найкращим гітаристом в семінарії. Згодом він напише перший в Україні посібник з гри на гітарі, а в селі де він пізніше стане священиком, про гітару отця Михайла ходитимуть анекдоти і легенди – про те як він випросив в місцевого пана велику пожертву на храм, граючи на гітарі романси, або як гітарою ж відбився від розбійників.

ВСТАВИТИ ШМАТ З ПІСНІ «кто сказал вам что гитара не ударний інструмент»

У 1838 році Вербицький закрутив шалений роман з австрійкою Барбарою Сенер, дівчина завагітніла, і семінарист мусив покинути семінарію і одружитись. На жаль, Барбара померла невдовзі після пологів. Овдовілий Вербицький вертається до семінарії, але через три роки його знов виключають – цього разу за погану поведінку. Семінарист забагато курив, співав на гітарі не дуже чемних пісень, часто покидав семінарі без дозволу, а з легальних звільнень постійно запізнювався. Але майже водночас з відрахуванням керівництво семінарії запрошує його на посаду хорового диригента. Платили небагато, зате не було проблем з житлом, можна було забрати до себе маленького сина Івана, а головне – займатись тим до чого лежить душа, тобто, музикою. Вербицький пише хорали і гімни, полонези і вальси, симфонії, музику для театральних вистав, обробку народних пісень, кладе на музику твори українських поетів. Композиції Вербицького швидко стають уславленими, його літургійні твори «Єдинородний Сине», «Святий Боже», «Алілуя» стали справжніми шедеврами, а його повна Літургію для мішаного хору і сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України.

Одним словом, він завзято тішиться в обіймах муз, аж поки кохання не знаходить його ще раз – у 1850 року Михайло знову одружується. Цього разу його обранкою стала Катерина Барон, донька австрійського капітана. Тоді ж духовне начальство вирішило що цей талановитий розбишака нагулявся остаточно і дозволяє йому закінчити семінарію екстерном. Ново висвячений отець Михайло служить парохом в кількох селах Перемиської єпархії, аж поки у 1856 році не осідає остаточно в селі Млини, де служитиме до кінця життя.

Саме до Млинова отець Юстин Желіховський привозить часопис «Мета», який починався поезією «Ще не вмерла Україна». Отець Михайло швидко, за тиждень, на одному диханні кладе на музику усі чотири поезії в цьому номері – для солоспіву під гітару. І ось, в грудні 1863 року на урочистому зібранні Перемишльської семінарії цю пісню вперше заспівали. Ректор настільки був вражений силою цієї пісні що благословив її і наказав семінаристам розповсюджувати її серед прочан. Незабаром чутки про цей новий вражаючий твір Вербицького дійшли до перемишльського єпископа Томи Полянського. Єпископ Тома був типовою людиною свого часу – викладач філософії, книголюб, інтелігент, просвітник, справжній український патріот. Він запрошує отця Михайла до своєї резиденції і дає йому благословення переробити пісню «Ще не вмерла», пристосувати її до великого мішаного хору з усіма прийомами, характерними для хоралів українського бароко, які Вербицький любив і якими чудово володів. Він взявся за роботу, і 20 січня 1864 року на свято Собору Іоанна Хрестителя майбутній гімн пролунав у виконанні великого зведеного хору. 

Наприкінці року пісня Вербицького підкорила Львів – її вставили в оперету Карла Гайнца «Запорожці» яка йшла в українському театрі при Народному Домі. Тоді що зайвий раз не дратувати австрійську владу, слово «Україна» замінили на «Запоріжжя», але то були дрібниці – усі все одно співали «Україна». Тим більше що оперета була чимось подібна на радянські фільми «Айвенго» чи «Вертикаль» - посередні фільми які дивишся заради пісень Висоцького. Музиці і пісням Вербицького аплодували стоячи, виконували на біс, а «Ще не вмерла» стала справжнім хітом який заполонив вулиці міста Лева. Наступного року «Ще не вмерла» завершує урочистості в Перемишлі з приводу роковин смерті Шевченка (згадаймо що в Галичині довго вважали саме Кобзаря автором слів пісні) – і саме це виконання вважається першим публічним виконанням пісні вже в якості національного гімну.

Секрет популярності гімну був простим: прості і щирі слова, які з роками відшліфувались і позбавились усього зайвого, а також лірична, задушевна і водночас потужна і епічна музика. Вербицький писав музику спочатку для гітари, а потім переробляв для хору, поєднавши мелодику народних дум з стрункістю і багатством церковних хоралів. Саме тому наш гімн однаково красиво і переконливо звучить і на скрипці, і на гітарі, і на віолончелі, співається і наодинці, і хором, і на марші, і в храмі.

Автор музики гімну помер у віці 55 років від раку язика. А пісня його пішла у світ. На Західній Україні її публікували в різних збірках, співали на зібраннях і урочистостях, на вечірках і в церквах, і поступово визнають її українською піснею номер один. На теренах Російської імперії вона довгий час була заборонена – що не заважало українцям співати її. І на початку 20 століття по всій Україні, від Харкова до Перемишля, пісню «Ще не вмерла» вважали українським національним гімном. А потім були визвольні змагання, і пісня ця стала гімном вже офіційним – в Українській Народній Республіці. Його співали під час Акту Злуки, з ним йшли в бій і гинули галицькі добровольці і київські студенти під Крутами, Січові стрільці у Львові і Києві, Карпатська Україна у 1939 році, члени ОУН і бійці УПА, діаспора в Америці і дисиденти в СРСР. Не дивує що з падінням СРСР і проголошенням Незалежної України наш гімн, який поєднав в собі добу козаччини і національного відродження 19 століття, знову став офіційним національним символом – разом з гербом часів Київської Русі і прапором часів Королівства Руського.

Події останніх років відкрили нову сторінку в історії нашого гімну. Зі словами «Ще не вмерла Україна» протестувальники на Майдані стояли під ударами беркутівців і йшли під снайперські кулі, ці слова лунали з уст безстрашних українських демонстрантів і вірних присязі українських солдат і моряків в окупованому Криму, гімн співали солдати Мамчура в Бельбеку, ідучи з прапором проти російських автоматів, співали севастопольські курсанти і ялтинські школярі, проголошуючи свою вірність Україні. Його співають українські політв’язні в Росії, слухаючи на вирок. З ним йшли і йдуть в бій наші солдати, завдяки яким ми живемо і тішимося мирним небом над головою.

Що ж, в часи війн і випробувань особливо починаєш розуміти просту і дуже важливу річ. Що наші національні символи, наші прапор, герб, гімн – це не просто розпізнавальні знаки, не просто шматок тканини, не просто незрозумілий малюнок з середньовічних монет, не просто формальна музика для стадіонів чи офіційних заходів. Наші національні символи є відображенням цінностей якими ми живемо і які захищаємо, завдяки яким існує наша країна і існуємо ми з вами. Це символи які дістались нам з сивої давнини, передані нам історією, символи, освячені кров'ю людей, гідніших за нас.