Притча про місце Бога у нашому житті

             Місце Бога – в осередді життя

Гранд Тіф, колишній тренер з футболу в Бейлорському університеті, у своїй книжці «Вірую» оповідає знаменну історію. Історію хлопця, який свого часу був найвидатнішим у світі стрибуном з жердиною. Його ім’я – Браян Штернберг.
1963 року Браян був студентом Вашингтонського університету, навчався на другому курсі. Він уславився не лише як найкращий стрибун із жердиною, а й як чемпіон Америки зі стрибків на батуті. Тіф, однак, зазначає: «Попри все, у спортивному середовищі подейкували, мовби Штернберг є найегоцентричнішим атлетом з усіх, кого бачив світ».
І далі описує, яке враження справляв Браян того дня, коли побив світовий рекорд. «Що найбільше впадало у вічі, – згадує автор, – так це його самовладання, впевненість у собі й те, що він зовсім не посміхався».
Наступного дня Тіф побачив у газеті заголовок, який приголомшив його: «Браян Штернберг зазнав серйозної травми голови». А було так: Браян тренувався в спортзалі. Виконавши потрійне сальто, він фатально упав головою на край батута. Пошкодив собі шийні хребці й залишився паралізованим на все життя. Єдине, що міг, – це водити очима й ворушити губами. За одну мить він став безпорадним калікою, до того ж, людиною запеклою і озлобленою.
Минуло п’ять років, і Тіф знову побачив Штернберга – цього разу на з’їзді спортсменів та тренерів у Колорадо.
Тоді в залі якоїсь миті несподівано погасло світло. На екрані з’явився Браян Штернберг, що саме розбігався і виконував свій знаменитий рекордний стрибок. Залою прокотився гомін здивування і захоплення.
Екран погас, рефлектор освітив одиноке крісло на порожній сцені. З пітьми виринув кремезний футболіст, котрий ніс на руках якусь подобу великої ганчір’яної ляльки, з руками й ногами, що безсило звисали додолу. Тією лялькою виявився… Браян Штернберг, чий зріст ледь не дотягував до одного метра дев’яносто сантиметрів. Тепер він важив менше, ніж сорок кілограмів.
Футболіст обережно посадив Штернберга в крісло й підпер йому спину подушками.
– Друзі, – заговорив Браян хрипким голосом, – знайте, я ревно молюся, аби нікого з вас не спіткало те, що сталося зі мною. Я молюся, аби ніхто з вас ніколи не зазнав такого приниження, такого сорому, як я – я, котрий не в силі задовольнити найпростішої людської потреби. Молюся, аби ніхто не зазнав того болю, який щодня терплю я. А ще, дорогі друзі, прагну, аби ви усвідомлювали доконечну потребу поставити Бога в самісіньке осереддя вашого життя.
Слова Браяна Штернберга прозвучали як грім серед ясного неба. Ніхто з присутніх тоді в залі ніколи в житті їх не забув – не зможе забути.