Стрілецька легенда і червоно-чорний прапор

З нарисів сатирика та карикатуриста Едварда Козака.

Перші визвольні змагання дали нам не лише вражаючий приклад героїчної боротьби за українську державність, а ще й чимало цікавих пісень, оповідань, картин – одним словом, величезний пласт культури, частина якого давно вже відома нам, а частину ми лише починаємо відкривати. Однією з таких маловідомих сторінок стрілецької творчості є пригоди Івана Цяпки-Скоропада, яким присвячені дві поеми, пісня та безліч анекдотів. Іван Цяпка – персонаж історичний. Він походив з небагатої селянської родини, але спромігся поступити до Віденського університету і навіть закінчити його. Коли почалась Перша Світова війна, Цяпка вже мав 27 років і виглядав як справжній козак з 17 століття – кремезний, з статурою мов в бика, геройською осанкою, харизматичним поглядом і довгими вусами. Стрілецький поет Роман Купчинський описував його так:

Передо мною муж високий,

Похмуробровий, чорноокий

(А в оці блиски, як ножі!),

Ніс імпозантний, трохи синій,

Соколо-орло-яструбиний,

Під ним вусища, як вужі,

Звисали вниз. При вусах близна,

Від ворогів це даровизна,

Десь князь у битві роздобув.

Обличчя сповнене поваги,

Над ним, немов для рівноваги

Із носом, чуб великий був.

У війську Цяпку поставили командувати інженерною сотнею, яку він так і очолював усю війну. З нього вийшов добрий вояк і командир, вірний товариш, приємний співрозмовник. Купчинский згадував:

«Його звичайно знають як фігуру смішну, одначе так дійсно не було. Він мав вправді свої смішні сторінки, наприклад, був цілком на лиці подряпаний і говорив, тільки афоризмами, одначе поза тим людина дуже ідейна і працьовита, та ще дуже гарний вояка»

А ще він прославився безкінечними байками якими веселив друзів на привалах: нібито його рід походить з давньоруських князів, нібито він мав різноманітні пригоди по цілому світі, нібито він родич гетьману Павлусю Скоропадському (власне, через це до нього і приліпилось прізвисько «Скоропад»), що коні в нього – нащадки коня якого Тугай Бей подарував Хмельницькому, а свині – з тих свиней яких біси в Євангелії зігнали в море, лише одна паця врятувалась в кущах. А корови в нього – від того бика якого вбив Кожумяка, а гуси – від тих гусей що Рим врятували. Щоправда, ніколи не хвалився ані військовими подвигами, хіба що як одного разу під Львовом гусей в полон узяв, ані перемогами на амурних фронтах. Жінок він загалом сторонився. Є версія що тут не обійшлось без доньки священика з-під Рудків, якій Цяпка присягнувся зберігати вірність.

Збереглось багацько анекдотів про Цяпку. Наприклад, коли розповідали які в кого предки, він сказав що поза сумнівами має серед пращурів великого адмірала – Ноя. Ще одного разу він вчив влучно стріляти новачка. Взяв в нього рушницю, прицілився, стрілив – і промазав. Говорить: «отак стріляєш ти». Стріляє ще раз. Знов у молоко. Каже: «так стріляє твій товариш зліва». Ще раз стріляє. Ще раз маже. Говорить: «Так стріляє твій товариш справа». Знов стріляє, нарешті випадково влучив, і тоді з гордістю: «А ось так треба стріляти». Ще одна історія: Одного разу на подвір'ї біля казарм була купа непотрібного піску. Треба його кудись забрати. Цяпка каже стрільцям викопати яму й засипати туди пісок. Ті питаються: - А що зробити із землею з ями? На що Цяпка каже:  Викопайте таку глибоку яму, щоби вмістилися і пісок, і земля.

Ще анекдот: до команданта німецького відділу посилає Цяпка листа: "Пане сотнику! До мене дійшли дуже сумні вісті, що ви згинули в бою. Відпишіть, евентуально, перекажіть посланцем, чи то правда, бо я дуже занепокоєний".

А ось як Цяпка повчав новобранців: «Кажуть що головна задача стрільця вмерти за свою батьківщину. Але насправді, задача стрільця — зробити так щоб його ворог вмер за свою батьківщину».

Антін Лотоцький присвятив пригодам Цяпки цілу поему. Ось уривок з неї:

І виїхав наш Цяпка славно
На сивому своїм коні,
Був кінь повільний, ще недавно
Возив полевії кухні.
Та Цяпка тільки сів на нього,
То зараз голосно сказав:
"Ти, Сивий, роду є давного,
Ще як княжив князь Святослав,
Твій пращур виносив на бої
Мойого пращура уже,
І ти мій Сивий, будеш вірний
Мені, думаю, все життя,
За те й овес буде добірний
І сам не підеш в забуття,
Бо наші славні Усусуси,
Як славити будуть мене,
Й мої козацькі довгі вуси,
Тебе теж слава не мине".

Так Цяпка говорив коневі,
А кінь весело заіржав,
В очах мав іскорки вогневі,
Як лиш побачив в далі став
То нагло забажав скупаться,
Бо спека була престрашна
Й курява стала підніматься,
Вкривала хмарами коня.
Кінь ніздрі розтворив широко
І до ставу біжить трухцем,
Прибіг над воду. над глибоку
Тай бух у став разом з їздцем.

Ну, і звісно, зустрічається він в одній з найвеселіших стрілецьких пісень:

БО ВІЙНА ВІЙНОЮ

У 1916 році, після того як Січових стрільців потріпали в боях біля Лисоні, і легіон був відправлений на відпочинок і переформування, усусусів не раз спіткали невеселі думки – заради чого вони б’ються і гинуть. За Австрію? А для чого вона їм? За Україну? А хіба здобудуть вони її, проливаючи кров за цісаря? І ось, щоб зміцнити свій дух, стрільці вирішили створити поміж себе лицарський орден, щось на зразок масонської ложі. Свій клуб стрільці назвали Орден лицарів Залізної Остроги, тобто, шпори.

І почалося велике діло
І прибувало лицарів
Бо горе всіх важке насіло
За тих сумних, понурих днів.
Защо боролися ми досі?
Навіщо здавсь орлиний лет?
Щоб клались мов трава в покосі,
Щоб ріс по нас будяк, осет?
І от "Залізная Острога"
Зробилась захистом для всіх
Кого боліла ця знемога,
Кого жура валила з ніг.

Вони мали займатись самовдосконаленням, самоосвітою, гартуванням характеру – щоб після завершення війни стати правдивою національною та політичною елітою у майбутній Україні, або, в гіршому випадку, створити політичну партію та довести справу відродження української державності. Щоб вступити до лицарів кандидати мусили мати непохитний дух і бути готовими до будь-яких труднощів заради відродження України. Дивлячись по спогадам стрільців, ідея заснувати цей орден належала Левку Лепкому, до речі, синові священика, але долучився до неї і Цяпка. В поемі «Скоропад» Антіна Лотоцького, Іван Цяпка каже друзям:

Здавна, здавна про те я мрію:
Лицарський заснувать орден
Тепер сповню мабуть надію
І пущу в діло мрій човен".
"Орден такий, щоб і в забаві
Всі духа гартували ми,
Кохалися у правді й славі
І стали справжніми людьми!"
"Орден "Залізної Остроги"
Ще заснував князь Святослав...
Як кінь його серед дороги
Неначе вритий дуба став
І рушити не було сили.
Коваль остроги придумав
і кінь тоді немов на крилах
Буйним степом почвалував,
Як дав острогами князь сильно,

Спеціально для ордену стрільці розробили червоно-чорний прапор. Спочатку чорний колір в ньому символізував залізо, а червоний – кров. Пізніше чорний колір символізував думку та логіку, а червоний – емоційний порив. Купчинский пише:

Довкола мав краски Закону.

Це краску чорну і червону.

Червона: радість, ярий дух,

Готовість жертви і відвага.

А чорна: сталість, ум, повага

І слово сильне, як обух.

Лотоцький описує церемонії Ордену так:

Заграли хейнал. Біля трону

Став комтур. Майстер каже так
Як ленту подавав закону:
"І облечись в заліза знак
І крови!" Ленту взяв від нього
Великий комтур і сказав:
"Один за всіх, всі за одного!"
А хор лицарський заспівав
Свій гимн Залізної Остроги:
"Не сміє бути в нас страху!"

ПІСНЯ

Гра у лицарів між усусусами довго не протривала – легіон знов відправили на передову, і
Цяпка з Великого Комтуру знов перетворився на командуючого обозною сотнею. Цяпка пройшов разом з січовими стрільцями та Українською Галицькою Армією весь її славетний і трагічний шлях, не втрачаючи при цьому гумору та веселої вдачі. Коли усусуси стояли на Великій Україні в часи гетьманату, Цяпка вигадував нібито він теж є нащадок Скоропадських і далекий родич нинішнього гетьмана Павлуся (через що його прозвали Скоропад). У 1919 році, коли усусуси разом з армією Української Народної Республіки стояли у Кам'янці Подільському, Цяпка веселив друзів і своїми фантастичними пригодами, і жартівливими пророцтвами про те яким буде життя у вільній та єдиній Україні. В Романа Купчинського виникла ідеє написати поему про пригоди Цяпки і про його прогнози на майбутнє. Так з’явилась поезія "Політичні новини з 1925 року", яку Купчиский видав у збірці «Стрільці». Купчинський читав початок своєї по­еми самому Цяпці, який від себе додавав різні подробиці. Ось кілька уривків з цих «Політичних новин». Там є і про політичний бардак, і про взаємний вплив католиків і правовланих:

... Що на Збручі будують луки

На міст, що зветься мостом злуки

Є трохи з мостом тим турбацій,

Сварок, протестів, провокацій,

Та все ж будова йде як слід.

І як впевняють оптимісти,

Готовий буде за сто літ.

...Що в нас два прапори донині

Один з них з жовтим надолині,

А другий з жовтим нагорі.

І хоч вже є закон державний,

Та українець непоправний -

Шанує помилки старі.

 ...Що як недавно зміркував я,

На захід суне православ'я,

А унія іде на схід.

Що вже по всіх церквах на сході

Вимова українська в моді,

Отці ж без кіс і без борід.

...Що егомості-галичани,

І білі і Василіяни,

Вже не латинщать обряду,

Що навіть ширші ряси носять,

Що дехто не стриже волосся

І запускає бороду.

...Що зникло кільканадцять партій,

Бо голови померли їм.

Хоч виглядає це трагічно,

Та ми не впали політично,

Бо ще лишилось двадцятьсім.

Багато чого з цих пророцтв відбуваються в сучасній Україні. Окремо Купчинський (можливо, повторюючи за Цяпкою) пише про проблеми майбутньої української літератури, якій тяжко буде відійти від традиційних штампів, від схильності до журби та трагізму. В поемі пишеться:

...Що по свободі України Сімсот поетам зрідли міни, Не стало стежки на Парнас. Скінчилися "нещасні неньки", "Війноньки", "кляті воріженьки", Хоч сядь і плач - безбарвний час!

Дуже важливими є заключні слова цього пророцтва:

Із ваших слів докладно видко, Що наш народ окріпне швидко, Бо вже почав любити лад.

Ще три, чотири покоління, А зійде вруном те насіння Що сіяне було навгад

Дай Боже щоб сучасні українці дійсно почали любити лад – адже без цього державі не жити.

Але повернемось у 1919 рік. Петлюра був розбитий більшовиками, Українська Народна Республіка знищена, а в Українській Галицькій Армії вибухнула епідемія тифу. Англійці з французами не дозволили українцям переправити собі закуплені ліки, і армія перетворилась на один великий тифозний барак. Командування змушено було укласти союз з Денікіним, головним чином щоб отримати ліки, адже Антанта підтримувала білогвардійців, але Білий рух був розбитий, і в галичан залишився єдиний шанс – домовлятись з червоноармійцями. Ті одразу почали засилати до галичан комісарів та агітаторів щоб підбурити солдат скинути своїх командувачів. Але солдати усі як один вступились за своїх командирів – і не останню роль у цьому зіграв Цяпка. Антін Лотоцький згадує:

Червоний мітинг тут скликають,
І завзивають всю УГА.
Зібралося стрільців чимало.
В рядах, як ялося, стоять -
І комісар як кіт на сало
Глядить на всю стрілецьку знать.
"Стрільці! Як стали ми червоні,
То вам над цим подумать слід.
Гадюк, що в вашім звились лоні.
Причину ваших лих і бід
Тож вам я кажу: Геть старшину!
Причину жовто-синіх мрій -
Рубайте, ріжте в цю хвилину.
Хай до землі йде на погній!"
Мовчать усі, всіх дрож проймає
Таж він старшина чей також.
Аж тут стрілець в гору знимає
Рамя й кричить: "Ні, це не мож
Вже видержать! Таж ця старшина
Вся рідна нам від кости кість.
Народу рідного дитина!
І слухать це збірає злість -
Вониж нас в горю не кидали.
Як тиф десяткував нас всіх.
Мов рідна ненька доглядали -
Тож йти на них, цеж бувби гріх!
Стрільці ми, військо вірне й карне.
Ми і старшини всі одно,
Підуть змагання геть на марне,
Як поріжнить нас схоче хто!"...
Тут "Славно, славно!" загреміло
Неначе із одних грудей
Усе стрілецтво, гордо й сміло,
Огонь аж бив усім з очей!
зблід комісар - тоді промову
Палку сам Цяпка почина:
Признали думку ви здорову,
Радіє вами Вітчина!
Зраділи наші нього Усусуси,
і комісар тут геть пішов,
Та не позбувся він покуси
Пролити всю старшинську кров.

Одразу після цього мітингу Цяпка був заарештований. Тоді він ледве ходив від наслідків тифу, то ж, кілька товаришів взялись супроводжувати командира. Чотар усусусів був відправлений на далекий Північ, до Архангельщини до ув’язнення,  і тут слід його губиться. Скоріше за все, Цяпка був або розстріляний, або потоплений на баржі разом з іншими ув’язненими, але достеменно нічого знати не можна. Антін Лотоцький у своїй поемі фантазував що цей шукач пригод втік і десь у крижаних краях потрапив до якогось племені, яке зміг організувати на захист від більшовиків і був обраний вождем. Що ж, навіть найбільш неймовірні речі можуть бути правдою – особливо якщо мова йде про таких героїв як Іван Цяпка. Будемо мріяти про це.

Але у реальному світі посмертна доля Цяпки і його ордену була не менш цікава. Роман Купчинський свої спогади про веселого командира інженерної сотні, його байки і пророцтва об’єднав у поему «Скоропад». Це відносно маловідома поема, усю красу якої зможе збагнути лише той хто знає і любить історію Січових Стрільців. Але за своїми літературними якостями, легким стилем, який чимось нагадує пушкінського «Онєгіна» чи «Енеїду» Котляревського, «Скоропад» можна сміливо назвати однією з найкращих українських поем, і загалом, творів української літератури. Там я такі чудові слова:

Приємно мандрувати світом,

Коли земля радіє літом,

Аж серце перепелом б'є,

Коли нема дощу, ні спеки,

Коли не часті небезпеки,

А власний хліб у торбі є.

Або:

Танок бабуні, плач панянки

 І наглий дощ у ранні ранки

Ніколи довго не трива".

Не раз, не два в житті довів я,

Що видумала це прислів'я

Якась розумна голова.

Або ще один уривок, який, напевно, надихнула «Енеїда»

Отець Ігнат провів молитву

І нас на кулінарну битву

Достойно поблагословив.

Ми змісця рушили в атаку

(Тим разом радо і без ляку!)

І кожний, що хотів, ловив.

Була з Верешиці там рибка.

Гуцульська бриндзя до ощипка,

З Полісся вуджені в'юни.

Сирки пікантні з Отинії.

Англійські "джеми" з Коломиї

І тернопільські кавуни.

Смачна "ліберка" черновецька,

І ковбаса копичинецька.

Зі Сколя бойківські пстружки.

А щоб соборність підкреслити

І піднебіння вдоволити -

Полтавські славні галушки.

Зав’язка поеми така: Україна таки здобула незалежність під час Перших Визвольних змагань, Лицарі Остроги роз’їхались по домівках, а Іван Цяпка, він же князь Скоропад, затворився у своєму замку. Оповідач, колишній стрілець, вирішає навідати бойового товариша. Приїхавши до Цяпки, він дізнається що герой живе у целібаті і не пускає до свого замку жінок. Вночі до оповідача приходить привид російського генерала, який розповідає йому свою історію:

Бо незадовго до Одесси

Прийшли ті ваші Уесеси,

А з ними лицар Скоропад.

Хоч їх було не більше двісті,

Зробили рух у нашім місті,

Рух без оркестр і без парад.

Якісь давали реферати,

Десь до когось зайшли до хати

Співали там своїх пісень:

Про журавлів і про калину,

Про гайдамаків, Україну

І про якийсь воскресний день.

Хоч і мізерні і голодні,

Зробилися відразу модні,

Пішло життя все шкереберть.

А вже довкола Скоропада

Жінок, дівчат - ціла громада.

Кохалися у нім на смерть.

Зробилася страшенна каша,

Ба, і моя дружина. Маша,

Фрейліна царського двора,

Що за Росію ризи дерла,

Тепер співала "Ще не вмерла",

"Ми гайдамаки", "Не пора".

І ось, моя Марія мила,

Мені у серце ніж встромила,

Та в тім не винен Скоропад!

Його сам погляд демонічний

Родив у мужа страх панічний,

У жінки ж еротичний чад.

Як Скоропад почув про драму,

Казав якстій замкнути браму

І в дверях знищити дзвінок.

Нікого в себе не приймав він.

А хоч вини за морд не мав він.

Зразивсь на віки до жінок.

Скажи йому, що я приходив

І радив щоб собі не шкодив,

Безженству щоб зробив кінець.

Нехай для роду і для себе

Не чинить кривди без потреби

І врешті стане під вінець.

Решту поеми друзі намагаються оженити Цяпку, і нарешті досягають успіху.  Але що розповідати? Ця поема є в інтернеті, до того ж, з чудовими ілюстраціями того самого Едварда Козака. Її варто почитати. А ще завдяки поемі Купчинського спогади про орден Залізної Остроги стали популярними серед українських школярів та студентів. Дивлячись на це, ветерани визвольних змагань благословили молодь на відродження традицій Ордену – і так в українському пласті з'явився курінь Залізної Остроги з усіма необхідними атрибутами. До речі, він існує і сьогодні. Від них червоно-чорний прапор позичили і інші пластунські курені, а від них він перекочував до ОУН і УПА.

Під час Другої Світової війни британський адмірал Кеннінгем, відправляючись евакуювати британських вояків з зайнятого німцями Криту, ідучи при цьому на страшний ризик, казав: «бойовий корабель будується три роки. Традиція створюється триста років». Цим він пояснював своє рішення рятувати солдат незважаючи на панування у повітрі німецької авіації. Традиція – надважлива річ і для армії, і для народу, його культури та духу. Орден Залізної Остроги і його червоно-чорний прапор заклав ще один камінчик у фундамент традиції української армії і української нації, які зараз швидко відроджуються. Парадний однострій, який наслідує традиції армії УНР, шеврони з петлюрівським тризубом, кашкет-мазепинка і знаки на погонах, запозичені в усусусів, старі пісні і прапори – все це посилює дух нашого війська і народу. І майже офіційним символом сучасних захисників Вітчизни став і червоно-чорний прапор Лицарі Остроги, ОУН та УПА, одним з творців якого був Іван Цяпка.