Священик, композитор, підприємець, мученик - все це про о. Остапа Ніжанківського

В роки Перших Визвольних Змагань, зокрема, під час польсько-української війни, коли вирішувались доля народу і країни, активну участь у побудові української держави відігравали священики української греко-католицької церкви. Вони були капеланами в українському війську, брали участь у встановленні влади в містах та селах під час славетного Листопадового Чину. Навіть митрополит Андрей Шептицький, який завжди був переконаним прихильником відділення Церкви від держави та політики, брав участь в управлінні справами щойно проголошеної Західноукраїнської Народної Республіки. До речі, разом з римо-католицьким архієпископом він організовував поставки їжі до охопленого боями Львова щоб мирні жителі не страждали від голоду.

Одним з таких соціально активних священиків став отець Остап Ніжанківський – сумлінний душпастир, талановитий композитор, кмітливий кооператор, щирий патріот, якому судилося стати мучеником за українську справу.

Народився він у 1863 році, в селі Малі Діщушичі біля Стрию. Батько його, Осип Ніжанківський, був священиком. Як і більшість українських священицьких родин того часу, родина отця була інтелігентно, начитаною – і багатодітною: Остап був найстаршим з 9 дітей. Хлопець закінчив початкову школу в Дулібах, після чого мама разом з ним, молодшими братами та сестрою перебирається у Дрогобич щоб дати дітям змогу вчитись у місцевій гімназії при василіанському монастирі. До речі, в тій самій гімназії перед тим навчався ііан Франко. Батько залишився в селі адже не міг залишити свою парафію.

В родині Ніжанківських завжди була в пошані музика – як і театр, і література. Мати привезла до Дрогобича фортепіано, і діти потихеньку вчились грати та співати. Але дивлячись по усьому, переломним моментом для малого Остапа стала гімназія – він записується у хоровий гурток, навчається хорового співу, грати на флейті та скрипці, диригувати. Інколи він, за спогадами, «замість латини і греки… тратив ночі на писання нот, займався співом». Саме в гімназії він вперше починає писати музику на слова галицьких поетів  І. Мардаровича, І. Глібовицького.

Тоді у Дрогобцькій гімназії діяв таємний літературних гурток де учні читали Шевченка, Котляревського, Квітку-Основ’яненка. Це не усім подобалось, навіть з професорів, серед яких не усі були українськими патріотами. Вибухнув конфлікт між патріотами-гімназистами і професором Гошовським, і 24-річний Остап Нижанківський був виключений із шостого класу гімназії і змушений іти до армії.

Військова служба не завадила творчому зростанню Остапа Ніжанківського. Він ходив на літературні зустрічі, познайомився з Іваном Франком, співав і диригував в учнівському хорі, писав музику до поезій.

Після армії Ніжанківський вертається до гімназії – тепер вже у Львові. Під час навчань він засновує у 1885 р. перше в Галичині нотне музичне видавництво «Бібліотека музикальна», яке пропагує українську хорову музику — твори М. Лисенка, П. Ніщинського. Франко зазначав що «завданням видавництва є зігріти всіх до щирої любові до всього, що є своє, рідне…». А Микола Лисенко писав з Російської Імперії: «Поможи вам, Бог, у цій спасенній дорозі. Я можу вам охоче допомагати і особливо такими речами, які у нашій проклятій цензурі забороняються».

Під впливом М. Лисенка Нижанківський записує і опрацьовує народні пісні і починає мріяти про шлях професійного композитора і збирався вже їхати в Київ до Лисенка. Але батько його вважав кар’єру музиканта занадто ризиковою і наполягав щоб син пішов до семінарії. Для Остапа це було трагедією – проте він не опускав руки. У львівській семінарії він диригував семінарським хором, продовжував писати романси і обробляти народні пісні. Ще він влаштовував концерти та митецькі вечори, «артистичні прогульки» — благодійні концертні мандрівки студентів та учнів по рідному краю. А ще він з однодумцями завів серед студентів традицію – розмовляти лише українською.

Після завершення семінарії він одружується на доньці композитора Іларія Бачинського Галині, висвячується на священика і відправляється у Бережани. Там йому не сидиться – він все намагається повернутись до Львова щоб займатись музикою. Нарешті він дістає посаду вчителя співів у гімназії. Тоді ж він пише кантату на честь приїзду до Львова цісаря Франца Йосифа, а також соло «І молилася я» на слова О. Кониського для Соломії Крушельницької. Якось Ніжанківський зміг екстерном та ще й з відзнакою закінчити Празьку консерваторію і влаштовується до вчительської семінарії у Львові. Однак звідти його звільнили за любов до українських народних пісень (давало про себе знати традиційне українсько-польське протистояння). Церква теж не дуже допомагала. Ще один важливий момент. В ті часи греко-католицька церква на зовнішньому фронті мала постійно відбиватись від звинувачень поляків, а на внутрішньому – боротись з полонофільським і москвофільським рухом між священиками. Патріотичні погляди отця Остапа вкупі з не дуже ревним ставленням до першочергових обов’язків священика автоматично робили його ворогом народу і для тих хто шукав єднання з поляками, і для тих хто вірив у Росію-матушку. До того ж, його готовність покинути священство заради музики свідчила не на користь отця Остапа. Врешті-решт, отець митрат дав Ніжанківському пораду : «Отче, якщо хочете співати, то можете дістати парафію в горах, там зможете співати, скільки схочете». Тобто, відправляйтесь на парафію, і там ніякий москвофіл не буде вам заважати.

То ж, Ніжанківський вертається до священства. У 1897 р. його відправляють на вільну парафію в досить багатому селі Довжанка на Тернопільщині. Тм він активно долучається до громадського життя, агітує на виборах за Івана Франка – за що його переводять у менш хлібне місце, в бідне село Качанівка поблизу російського кордону. Тут він теж сумлінно служить людям, організовує в селі читальню «Просвіти», займається просвітництвом, селяни обирають отця своїм радником. Але грошей бракувало. Одного разу на запитання товариша «Що робиш, Остапе?», той з іронією відповів «Продав фортепіано, купив корову і пасу». Потім церковне начальство знову вирішує йому допомогти. У 1900 р. Нижанківського вертають на його рідну Стрийщину, працює парохом-адміністратором села Дуліби де вчився у начальній школі, а через півроку — парохом с. Завадів, де раніше служив його дід і де він часто бував. Парафія в Завадові, до якої належали і сусідні села Нежухів і Голобутів, вважалась  проблемною – тут було багато неграмотних та пияків. На такій парафії був потрібен саме такий священик як отець Остап – він активно починає будувати читальні, організовує Товариства тверезості, піднімає освіту селян, входить до шкільних рад усіх трьох сіл, веде просвітню роботу з батьками, які не відпускали дітей до українських шкіл. Отець за допомогою дяка завів у церкві «самопівку» - тобто, традицію співати літургійні пісні разом, усією парафією. Водночас він зорганізував при парафії хор який співав і Службу, і народні пісні.

Тут отцю Остапу стали в пригоді і його любов до музики, і його патріотизм, і його активна громадська позиція. Слава про нього почала гриміти по усьому повіту. У Стриї Ніжанківського запросили керувати музичним товариством «Стрийський Боян». У 1901 р. він влаштував у місцевому народному домі концерт в Стрию з участю видатного співака О. Мишуги, а через рік – величний ювілейний концерт, присвячений Д. Бортнянському. Тоді ж він бере участь у Першому з’їзді західноукраїнських композиторів у Перемишлі. Його зусиллями хор «Стрийський Боян» став одним із найсильніших в Галичині. Його, а також однодумців, адвоката Євгена Олесницького і священика-письменника Олексу Бобикевича, називали «Стрийською Трійцею», як «Руську трійцю» у Львівській семінарії 70 років тому. Паралельно Нижанківський видає у Львові  за допомогою І. Франка «Українсько-руський співаник з нотами». І продовжує писати, обробляти, аранжувати. Багато відомих нам колядок складені або оброблені ним.

І тут проявилась ще одна риса невгамовного священика: комерційна. Засновуючи в Завадові філію «Просвіти», він відкриває при ній крамницю. А у 1904 р. він засновує в селі першу в Галичині українську кооперативну молочарню. Для цього він запрошує спеціаліста кооперативної справи Яна Б’єдроня і організовує за гроші «Просвіти» шестимісячні курси, на які ходи в і сам з дружиною, і селяни, і вчителі. Що це значило для галичан? Це значило що відтепер з молока масло робитимуть не заїжджі поляки, німці чи євреї, а свої українці. З одного боку, так на селі розвиватиметься свій середній клас,  а з другого боку – гроші лишатимуться в селі, і люди багатітимуть, матимуть можливість навчати дітей та відчути себе господарями на своїй землі. Звісно, Ніжанківський слідкував щоб селяни отримували за здане молоко гідну винагороду. Він любив повторювати фразу: «Для розвою краю я міняю диригентську паличку на молочарську кружлівку...».

За прикладом Завадова подібні кооперативні молочарні почали створювати в інших селах – і Ніжанківський запропонував щоб усі ці кооперативи об’єднались в єдиний Крайовий господарсько-молочарський союзу. Пізніше його називатимуть «Маслосоюз», і він стане надпотужним підприємством яке експортуватиме масло по цілій Європі і проіснує аж до приходу радянської влади. Усіляку підтримку цьому «Маслосоюзу» надавав новий греко-католицький митрополит – Андрей Шептицький. Він якось сказав: «Кооперація – це потіха народу, на яку опирається його добробут. Нехай будуче покоління візьме у свої руки промисел і торгівлю, бо бідний той народ, що не має свого промислу, а торгівлю в ньому ведуть чужинці».

Щоб не дати полякам перехопити ініціативу, Нижанківський засновує у Завадові кредитну спілку під назвою «Каса Райфайзена», яка давала підприємцям гроші під людський відсоток, і так врятувала не одне господарство від руїни. У 1909 р. Нижанківський видав брошуру «Як реєструвати спілки молочарські?», у якій давав селянам цінні поради до ведення бізнесу. Того ж року його обирають у комітет для організації «Сільськогосподарської виставки» в Стрию, у т.ч. й виставки пасічництва — Ніжанківський мав свою пасіку.

Нарешті старання священика-музиканта-кооператора дали свій плід. Справи йшли успішно, його обрали віце-маршалом Стрийського повіту, до отця Остапа приїжджали в гості і за порадою багато церковних та громадських діячів, Іван Труш написав його портрет, бував в нього і Шептицький, який просунув його депутатом до Галицького сейму замість одного москвофіла. Від 1908 р. О. Нижанківський очолював стрийську «Просвіту», брав участь у різних політично-громадських організаціях, редагував журнали. Але посада фактичного голови Маслосоюзу накликала на голову священика інтриги з боку своїх та чужих, і врешті-решт отець Остап залишив керування. На початку 1914 року він мусив заколоти останнє теля до не було що їсти.

А потім була війна. Остап Ніжанківський допомагає створювати легіон Українських Січових Стрільців, приймає присягу від них, три його сини самі йдуть до легіону, сам він править служби за загиблими, пише кантати на честь визволення Стрия від росіян, влаштовує шевченківські вечори, допомагає відроджувати господарство на селі і згодом фактично стає головним духівником Стрийщини.

1 листопада 1918 року в Галичині проголошується Українська Народна Республіка. Отець Остап допомагає встановити українську владу в Стриї, і невдовзі його, як поважну людину, досвідченого керівника і підприємця, ставлять на чолі Української Національної Ради яка фактично керувала краєм. Отець Остап дуже толерантно ставився до місцевої польської спільноти, і його стараннями поляки поступово прийняли українську владу. Звісно, не усі – в Стриї і по селах деякі поляки намагались ставити українській владі палки в колеса. Військове командування зазвичай швидко брало під варту усіх до кого мало підозру – але отець Остап майже кожного разу вникав у справи і давав наказ звільняти заарештованих. Звісно, не усіх звільняли – наприклад, керівники Польської Організації Військової, які намагались скинути українську владу в Стриї, сиділи в тюрмі. Їхнм очільником був стрийський промисловець Ян Веркштайн. Але за проханням отця Остапа і за наказом начальника військово-польового суду українця Антіна Файгеля їх тримали живими і неушкодженими до завершення бойових дій щоби потім передати до Польщі – я батька Яна взагалі відпустили.

19 травня 1919 року Стрий був окупований поляками. Польських підпільників випустили як героїв, а отця Остапа навпаки взяли під варту в якості заручника. І ось, хтось передав інформацію що за української влади в Дашаві було розстріляно ксьондза і органіста. Інформація була брехливою, але польський військово-польовий суд не став її перевіряти, і 21 травня засудив священика до розстрілу, і розстріляли наступного дня. Розстрільною командою командував той самий Ян Веркштайн, якого помилувала українська влада і особисто Ніжанківський. За спогадами, коли оголосили вирок, «Остапові появилися в очах сльози, але зараз їх обтер і перехрестився. А коли кати запитали, чи зав’язувати йому очі, тупнув енергійно ногою і крикнув «Стріляй!».

Вбитого отця польські вояки роззули, зняли золоту обручку, забрали кишенькового годинника та золоту арфу з рубіном, відзнаку ерцгерцога Рудольфа Габсбурґа. Крім того, полковник Зєлінський реквізував майно пароха в Завадові, вивізши з його хати декілька фір добра. Грабунок докінчила місцева чернь – «наша і чужа», за спогадами друзів отця Остапа. Музичну бібліотеку та книги викидали з шафи і топтали, а на городі варвари шукали срібло й золото, яке згідно з доносом нібито закопав покійний.

Арешт, суд і розстріл Остапа Ніжанківського ліг чорною плямою на і без того не бездоганну репутацію і честь польського війська і польської нації. Але важливо розуміти що це єдиний випадок такого свавілля і жорстокості поляків по відношенню до українців в ті роки. Звісно, були грабунки, були репресії, були арешти – але отець Остап все ж таки був єдиним представником українського істеблішменту, закатованого поляками в ті часи. Більш того, коли начальство нагорі дізналось про вирок, до Стрия прийшла телеграма з вимогою відмінити його – але запізно. А новітні біографи Ніжанківського вказують на деякі цікаві факти: чуйки про страчених українцями дашавського ксьондза і органіста досить швидко виявились брехливими. Потім львівська «Gazeta Codzienna» писала, що пароха стратили за підготовку українського повстання в польському тилу – це теж була очевидна дурниця.

А ось серед тих хто писав наклепи на отця Остапа були місцеві ополячені німці Болленбах, Крайц і Бітнер, яким Ніжанківський позичав гроші, а Ян Векштайн бачив в священикові-кооператорі конкурента. До того ж той військово-польовий суд, який засудив отця, швидко забрався з Стрия та більше туди не повертався. А у міжвоєнну добу громадська думка поляків була однозначною: страта священика, чесної й толерантної людини, (чий дід, між іншим, брав участь в одному з польських повстань) – ганьба для Польщі.

Звісно, це не могло воскресити отця Остапа, але його син Нестор, теж видатний композитор, спокійно жив і творив у Львові та помер на польських теренах. У своїй творчості Нестор Ніжанківський продовжував традиції батька.

А в наші дні на честь Остапа Ніжанківського названі вулиці та музичні школи в Україні, а його з сином твори регулярно виконують на різних концертах та урочистостях.