"Таких фільмів в історії кіно майже нема", - Віктор Заславський про фільм "Наші котики"

За часів Другої Світової війни, на американських телеекранах троє поросят билися проти вовка з гітлерівськими вусами, Багз Банні підривав японців динамітом у морозиві, а Капітан Америка бив по пиці Гітлера – і водночас пафосно тонули брати Саллівани, і есмінець названий на їхню честь плив мститися японцям. В англійському кіно «Бути чи не бути» польський театр весело водив за ніс есесівців і гестапо, а на радянських екранах МаркБернес співав про рибачку Соню у військовому шпиталі. А одразу після перемоги вийшов «Небесний тихохід» де радянські пілоти між співами та жартами відправляють до праотців карикатурних німців. Пройшла пара десятиліть – і американці спробували віддати шану японцям, у радянських «Тихих зорях» або «Долі людини» спробувалипоказати ціну війни, а у «Чистому небі» навіть спробували торкнутись такої непопулярної теми як сталінська теза про те що полонених нема, а є зрадники. Коли йшла В’єтнамська війна, Америка дивилася комедійний серіал про військово-польовий шпиталь «МЕШ», і хоча там йшлося про Корею, але усі розуміли цю нехитру алегорію. А потім герої Стенлі Кубріка втрачали розум у В’єтнамі у «цільнометаличній оболонці», зв’єтнамської війни вертався Рембо з покаліченою душею, а Коппола знімав «Апокаліпсис сьогодні».

То ж, немає нічого дивного що коли у 2014 році Росія напала на Україну, нема нічого дивного що в Україні почали знімати кіно на тему цієї нової війни. Спочатку була непогано задумана але криво реалізована «Гвардія», потім був різноманітний авторський арт-хауз – що ж, українське кіно тоді було у досить плачевному стані. Але потихеньку ми почали вчитися.Одна студія створила кілька непоганих короткометражок «Бліндаж», потім АхтемСеїтаблаєв, єдиний хто на той час вмів більш-менш пристойно знімати історичні драми, зробив камерних та глибоких «Кіборгів», потім був «Позивний Бандерас» де традиції класичних голлівудських бойовиків перемішались з детективом, був непоганий «Іловайськ» – і це теж можна було дивитися. Українське кіно ставало все якіснішим, і доба випучених очей та чудернацьких сценаріїв почала поступово відходити у минуле. І ось, у мережі з’явилися новини про військову комедію – «Наші котики або як полюбити лопату в умовах антитерористичної операції з окремими елементами військового стану». Назва перегукується з знаменитою чорною комедією того самого Стенлі Кубріка «як я припинив боятись і полюбив атомну бомбу» - і це вже свідчило про почуття гумору та рівень інтелекту творців. Потім виявилося що там задіяна та сама студія що робила «Бліндаж». Потім з’явилися перші трейлери – і фільмом вже можна було захопитись. Потім стало відомо що продюсери фільму – Уляна Супрун і Степан Бандера, той самий. Тобто, онук того самого.  Потім почались перші покази – і стало зрозуміло що в історії українського кіно стало на одну легенду більше.

У свій час неймовірним проривом вважалося будь-яке кіно яке можна дивитись не прив’язаним до крісла. Саме тому «Івану Силі» та «Століттю Якова» глядачі прощали усі огріхи. Приємним сюрпризом стала «Сторожова застава» - якісне фентезі з непоганими акторами та спец ефектами, з окремими дуууже вдалими сценами. Потім були різні за якістю комедії з Дзідзьом, потім – проникливі «Кіборги» та епічний «Захар Беркут», стильна «Гуцулка Ксеня».Потім – мегауспішна «Пекельна хоругва», яка, здається, і досі збирає повні зали у кінотеатрах. І ось тепер – «Наші котики».

І тут окремо хотілося б поговорити про мистецькі якості фільму, і окремо – про його місце скарбниці військового кіно та українській історії.

Стилістика фільму з одного боку дещо нагадує ту саму «Пекельну хоругву» - простенькі спец ефекти, гіперболізовані злодії, міфологічний почерк у зображенні боїв, і як наслідок відірвані голови кадирівців виглядають зовсім не страшно. З іншого боку, кіно знято на реальному матеріалі, багато епізодів дійсно мали місце, герої списані з реальних українських воїнів, їхня мова, поведінка, чесноти й вади – цілком справжні, та й настрій фільму цілком відповідає атмосфері на передовій – такій як вона показана у творчості наших бійців. «Піхота», «Кава з присмаком попелу», «Діалоги з нулів», «Бруд хакі».Ця суміш стьобу і лірики, цинізму і задушевності, простота та відсутність пафосу пронизує усе – і жартівлива музика, суміш вестерну та козацьких маршів, яка раптово стає серйозною, і яскрава операторська робота, і ретельно відтворена матеріальна частина: солдатський одяг, побут у бліндажі та окопний гумор, вирази, жарти, і манера акторської гри. Що ж, у команді фільму чимало ветеранів, то ж, нема чому дивитися.

При чому, цікавий момент: події фільму розгортаються влітку чи восени 2014 року, і росіяни у фільмі – якраз з того часу: зухвалі чеченці, п’яний Бабай, обдовбаний Губарєв, кремлівські куратори і кадрові російські генерали які намагаються привчити героїв Новоросії до якогось порядку. З того самого часу походять і характери багатьох українських героїв: наївна журналістка, не менш наївний доброволець, артист, якому весь театр скидався на військове спорядження, генеральський син який іде на війну щоб здобути повагу батька. Та й певна розхлябаність наших бійців теж родом з тих часів. А ось солдатський побут, обжитий бліндаж, чітка лінія фронту, довгі дні, навіть місяці затишшя яке дратує бійців, сум і образа під час ротації– це вже реалії пізніших часів, починаючи десь з 15 року.

Проте не варто звинувачувати авторів у недостовірності. По-перше, на війні буває всяке, і імпровізований бліндаж та спокійна ділянка фронту цілком могли існувати і у 14-му. По-друге, «Наші котики» - не документальний фільм, і на відміну від «Кіборгів» чи «Іловайська», автори фільму не хотіли прив’язуватись до якогось конкретного місця чи епізоду. Вони хотіли передати атмосферу нашої війни, солдатський гумор та вдачу – і для цього обрали кілька яскравих, кумедних, символічних епізодів та мемів з війни. І незважаючи на жанр комедії та елементи гротеску, достовірність у фільмі на доволі високому рівні.

І ця достовірність не перетворює фільм на документальний. Сценарій добряче продуманий, образи розкриваються, герої розвиваються. Молоді бійці, кожен з яких має своїх тарганів у голові, з часом дорослішають, стають зрілими, вчаться взаємній повазі, смиренню та дисципліні. Журналістка знаходить своє місце і на війні, і у житті. Старший боєць вдало виконує роль наставника. Командир з суворого та бездушного начальника перетворюється в очах героїв на турботливого батька і так далі. А коли герої їдуть на ротацію а замість них на позицію заступає нова зміна – більш численна, з кращою зброєю, картина стає ширшою. Воїни набираються досвіду, а з ними – і ціла нація. Весела історія одного бліндажу виводить глядача до нових перспектив, ширших і глибших, і жанр комедії не заважає творцям фільму замислюватися над серйозними речами – і змушувати замислитись і нас, глядачів. Наприклад, у фільмі є цікавий монолог, вибачте за непристойне слово, Путіна, про те що ця війна, можливо, є єдиним шансом побудувати справжню Україну, вільну від впливу «руссссского міра», і мир може знову кинути нас у обійми «старшого брата». Або роздуми про місце ветерана у мирному житті. Або про мотиви які рухають солдатами. Або про те як у тилу не розуміють реальності війни. Герої фільму багать разів немов Гамлет постають перед складними дилемами. Але відповідь на усі ці складні питання одна: «кидай ниття та бери лопату». Тобто, попре усе робимо свою роботу заради України.

Це нагадує один з листів Джона Рональда РуелаТолкієна до сина-фронтовика де професор розмірковує що перемога над Гітлером не знищить зло остаточно, що старий світ зникне назавжди і не факт що нова доба буде кращою, але «був би я твого віку – я б говорив це у окопі, готуючись битися до останнього». До речі, цим настроєм пронизаний «Володар кілець» - перемога над Сауроном призводить до зникнення магії, і ельфам та чаклінам вже немає місця у новому світі – але це не привід не бити орків і не знищити кільце всевладдя. Що ж, творці фільму вміють весело і просто говорити про складні та серйозні речі!

Цікаво що заклик цей, що годі скиглити, нумо до праці, звучить з уст військового капелана! Важко назвати «наших котиків» релігійним, християнським фільмом, проте місце віри на війні тут показано доволі точно. Тут вам і пузаті московські попи які освячують снаряди та міни з написом «На киев» і «на львов», і солдатські молитви, і, власне, один з героїв фільму, самовідданий капелан який не одразу знаходить своє місце на війні – проте вливається доволі швидко, не тікає від куль, не боїться отієї сакраментальної лопати і підживлює душевні та духовні сили наших котиків.

І це приводить нас від мистецьких якостей фільму до глибших матерій, до оцінки його місця у нашому сьогоденні та у далекоглядній перспективі. «Наші котики» - доволі цікаве явище у світі військового кіно. Творці фільму поєднали комедію та філософський жанр, елементи пропагандистських бойовиків, комедійного гротеску та лейтенантської прози. Нібито Капітан Америка у перервах між боями роздумує про те що після перемоги над нацистами союзники стануть ворогами, зла менше не стане, а ветеранам тяжко буде знайти своє місце у реальному житті. А потім бере свій щит і йде далі весело бити карикатурних німців. Або льотчики та льотчиці з «Небесного тихоходу» задаються питанням про те що буде після війни, а потім з піснями далі кидають бомби на тих самих карикатурних німців.

Таких фільмів в історії кіно майже нема. Зазвичай або одне, або друге. Або патріотичний гумор, або філософія і журба. Або дівчата у «Небесному тихоході», або дівчата у «Зорі тут тихі». Що ж, зазвичай коли війна йде – то людям потрібна, навіть необхідна здорова патріотична пропаганда, щоб троє поросят бомбили вовка Адольфа, а радянські дівчата на кукурузниках збивали месершміти. Або щоб все було всерйоз, і війна, і ворог, і смерть, і щоб нові герої брали прапор з рук загиблих товаришів і йшли далі. Так, це пропаганда – але пропаганда правдива та правильна, навіть необхідна – щоб люди у тилу розуміли що відбувається на фронті і для чого ведеться війна.У цьому відношенні класичним прикладом правильної пропаганди можуть бути «Кіборги», «Іловайськ» або «Позивний Бандерас», хоча пафос і екшн часто-густо поступається роздумам на тему помилок командування, неуважності солдат, аватарки – так само як і трагедії мирних мешканців Донбасу які опинились між двома вогнями. Але і в Сеїтаблаєва, і в Буадзесерйозний формат фільму дозволяє переходити від бійки до філософії. А ось в «Котиках» все інакше. Такий перехід від веселого бурлеску до філософії дається не кожному, проте творці фільму це змогли.

Тут можна згадати хіба що американський серіал «МЕШ» де польові хірурги рятують життя, кепкують над ворогом, кепкують над командуванням і філософствують на тему безглуздя війни. Але то був серіал антивоєнний, і його головна ідея була – «припиніть війну і вертайте наших хлопців додому». А в «Котиках» – навпаки, воювати треба попре усі дилеми та негаразди – бо ворог нікуди не подінеться, і якщо просто пєрєстатьстрєлять – Росія стріляти не перестане. Що ж, ця війна незвична. В нас хтось на фронті прикриває країну від російських Градів, а хтось сидить у кафе і скаржиться на зубожіння, удаючи що війни нема. А комусь взагалі неважно і какаяразніца чий прапор майорить над головою. І коли солдат вертається з фронту – водій у маршрутці може нахамити йому у стилі «я вас туданєпасилал». І в умовах коли майже усі телеканали належать ворожим посіпакам, запустити нормальну пропагандистську машину просто неможливо. Отже, сказати глядачеві «йди і воюй» не вийде, та й самим ветеранам треба осмислити свою роль у тому що відбувається. І ще й розрядити ситуацію гумором – адже без гумору на війні просто дах поїде. .

І це вертає нас до проблем сьогодення: нинішня влада намагається прибрати війну з повістки дня, а багато хто з простого народу боїться думати про війну бо це важко. «Наші котики» розповідають про війну легко і невимушено, розважаючи глядача і даючи добряче пореготати. І так, під час війни правильним є радіти руїнам Москви та сміятись над відірваними головами кадирівців. Якщо ти єврей що втік з Єгипту – достойне і праведне радіти загибелі єгиптян. Якщо ти Давид – не є гріхом потанцювати над тілом вбитого Голіафа. Звісно, маю бути і милосердя, і повага, і смирення – але вони не суперечать доброму гуморові якому вчать нас «Наші котики».