«Темні часи» - фільм-ікона про те як бути гідним часу в який живеш

Коли у наш кінопрокат вийшов «Дюнкерк» Кристофера Нолана, жінка вашого покірного слуги запропонувала почитати разом спогади Черчилля – спочатку про молоді роки, а потім про Другу Світову війну, ті самі за які він отримав «Нобеля» з літератури. І ось, щойно ми перегорнули останню сторінку, як у прокат вийшла стрічка «Темні часи». Від Черчилля до Черчилля – адже і «Дюнкерк», і «Темні часи» завершуються славетною промовою Черчилля про те що «ми битимемось на узбережжях, на схилах, на вулицях, на морі і у повітрі і ми ніколи не здамося». Але якщо в «Дюнкерку» Черчилль присутній виключно в рамках промови, текст якої читає в газеті головний герой, то «Темні часи» присвячені славетному англійському прем’єр-міністрові трохи більше ніж повністю. Цей фільм навмисно створювався як своєрідний портрет Уінстона Спенсера Черчилля, людини і символу.

Точніше, не стільки портрет, скільки своєрідна ікона, адже англійський прем’єр показаний тут у найбільш славетні дні свого життя – в дні коли Англія переживала насправді темні часи, її війська були розбиті, авіації практично не існувало, усі її союзники здавались один за одним, і міць Гітлера здавалась незборимою. Саме мужність Британії, яка опинилась сама проти найсильніших армій світу (не забуваймо що СРСР в той час був союзником Німеччини), визначила подальший хід війни і подальшу долю світу. І символом цієї мужності став саме Черчилль з його хрестоматійними «мені нема чого вам запропонувати окрім крові, праці, сліз і поту» і «ми будемо битись і ніколи не здамося».

Мужність, навіть впертість Черчилля і його боротьбу Джо Райт, творець «Темних часів», свідомо перебільшує. У фільмі ані консервативна партія, членом якої був Черчилль, ані сам король не хочуть ставити його прем’єр-міністром. І навіть примирившись з необхідністю дозволити Черчиллю очолити британський уряд, Чемберлен і Галіфакс думають лише про те як би скоріше скинути Черчилля і підписати з Німеччиною мир. Поверхнево обізнана з історією Другої Світової війни людина має знати що у 1938 році Чемберлен намагався задобрити Гітлера, дозволив йому розшматувати Чехословаччину щоб уникнути великої війни. Черчилль на це сказав: між безчестям та війною ви обрали безчестя, але війну ви теж тримаєте. Лорд Галіфакс теж був одним з головних прихильників миру з Гітлером.

Але хто розбирається в темі дещо краще – хоча б той хто читав спогади Черчилля, знає що не все так просто. Після того як у Мюнхені Чемберлен дозволив німцям відібрати в Чехословаччини Судетську область, він одразу розпочав підготовку до війни – прискорив темпи будівництва нових військових кораблів, а головне – військових літаків. І коли у 1939 році Гітлер напав на Польщу, Чемберлен одразу проголосив Німеччині війну.

До речі, про поляків. У тому ж 1938 році, коли німці відібрали в Чехословаччини судетську область і приготувались повністю окупувати цю нещасну країну, польський уряд уклав союз з Гітлером, і коли німецькі війська вторглись у Чехословаччину, польські війська окупували Тешинську Силезію, територію з мішаним польсько-чеським населенням, які поляки вважали своїми сакральними, споконвічними землями. Черчилль у своїх спогадах про Другу Світову відгукувався на ці події так:

Героические черты характера польского народа не должны заставлять нас закрывать глаза на его безрассудство и неблагодарность, которые в течение ряда веков причиняли ему неизмеримые страдания. В 1919 году это была страна, которую победа союзников после многих поколений раздела и рабства превратила в независимую республику и одну из главных европейских держав. Теперь, в 1938 году, из-за такого незначительного вопроса, как Тешин, поляки порвали со всеми своими друзьями во Франции, в Англии и в США, которые вернули их к единой национальной жизни и в помощи которых они должны были скоро так сильно нуждаться. Мы увидели, как теперь, пока на них падал отблеск могущества Германии, они поспешили захватить свою долю при разграблении и разорении Чехословакии. В момент кризиса для английского и французского послов были закрыты все двери. Их не допускали даже к польскому министру иностранных дел. Нужно считать тайной и трагедией европейской истории тот факт, что народ, способный на любой героизм, отдельные представители которого талантливы, доблестны, обаятельны, постоянно проявляет такие огромные недостатки почти во всех аспектах своей государственной жизни. Слава в периоды мятежей и горя; гнусность и позор в периоды триумфа. Храбрейшими из храбрых слишком часто руководили гнуснейшие из гнусных! И все же всегда существовали две Польши: одна из них боролась за правду, а другая пресмыкалась в подлости.
      Нам еще предстоит рассказать о неудаче их военных приготовлений и планов; о надменности и ошибках их политики; об ужасных бойнях и лишениях, на которые они обрекли себя своим безумием. Однако мы всегда найдем у них вечное стремление бороться с тиранией и готовность переносить с изумительной твердостью все мучения, которые они вечно на себя навлекают.

В наші дні польський парламент і уряд приймають незрозумілі закони і кричать на кожному кроці про злочини українських націоналістів, реальні, вигадані або перебільшені, коли намагаються заперечувати причетність поляків до усього що творилось на окупованій Польщі. Це виглядає досить смішно і жалюгідно. Та й не лише поляки так себе поводять. Правильним буде сказати що в ті часи грішили усі – і англійці, і французи, і поляки, і угорці, і СРСР, і українські діячі визвольного руху. Усі тиснули руки нацистам, кожен вважав себе найрозумнішим і думав що перехитрить усіх. Та й в роки війни на окупованих землях усіх країн були герої, але були й колабораціоністи, які співпрацювали з нацистами аби покращити власне становище. Навіть євреї не були тут виключно невинними жертвами – адже була і єврейська поліція яка допомагала окупантам влаштовувати гетто, проводити депортації чи навіть страти, булі і євреї які служили у Вермахті! Було таке що солдат з залізним хрестом на шиї приїздив до концтабору навіщати батька чи діда!

Але повернемось до Чемберлену. Розпочавши війну, він одразу призначая Черчилля першим лордом Адміралтейства – тобто, головою британського флоту. Хто не зрозумів, оскільки Британія – це острів, то флот тут – традиційна найважливіша частина збройних сил. Сухопутні війська в англійців завжди були невеличкими, зате флот – найпотужнішим у світі. Тобто, Чемберлен призначив Черчилля на найважливішу посаду в уряді. Та й Галіфакс після початку війни гідно виконував обов’язки дипломата у США.

Різницю між фільмом і тим що було насправді, легко відчути коли щойно прочитав спогади Черчилля про війну. У фільмі під час промови прем’єр-міністра про те що він не має що запропонувати крім крові, сліз і поту, консерватори не аплодують – а ось сам Черчилль згадує що аплодували усі одноголосно. Ну, і щодо настроїв в уряді, слід процитувати самого Черчилля. Зібравши кабінет міністрів на нараду (а було це якраз тоді коли англійська армія була в оточенні в Дюнкерку), він сказав що незважаючи на долю армію в Дюнкерку він продовжить війну. Далі він згадує:

      Мое заявление вызвало бурную реакцию, которая, учитывая состав присутствовавших на заседании -- 25 опытных политических и парламентских деятелей, представлявших до войны различные точки зрения, будь они правильные или неправильные, -- поразила меня. Многие из них, вскочив со своих мест, подбежали ко мне с возгласами похвалы по моему адресу. Нет никакого сомнения, что, если бы я в этот момент проявил колебания в руководстве страной, меня вышвырнули бы из правительства. Я был уверен, что каждый министр готов скорее быть убитым и потерять всю свою семью и имущество, чем сдаться. В этом отношении они представляли палату общин и почти весь народ. В предстоявшие дни и месяцы на мою долю выпало выражать в соответствующих случаях их настроения. Я был в состоянии это делать потому, что таковы же были и мои настроения. Весь наш остров был охвачен грандиозным порывом.

Тобто, не один Черчилль був такий, і дивлячись по його спогадам, якби Чемберлен і Галіфакс так відкрито пропагували за перемир’я, їх би винесли з уряду ногами вперед. Але Джо Райт не ставив собі за мету зняти документальну кінохроніку про діяльність британського уряду наприкінці травня та на початку червня 1940 року. Як все було насправді, він знав, і деякі моменти і навіть фрази вказують на це. Наприклад, коли король викликає Черчилля до себе щоб призначити прем’єр-міністром і питає його «чи ви знаєте чому  вас викликав», а той відповідає «не маю жодного поняття». Це дійсно було так насправді. А у розмові з міністрами після спілкування з народом, Черчилль у фільмі каже що «я їм сказав що ви мене роздерете на шматки якщо я запропоную здатись». Таку сцену міг написати лише той хто читав спогади Черчилля  про те як він розумів що його виш вирнуть з уряду якщо він запропонує мир з Гітлером.

Отже, Джо Райт добре знав факти. Але він знімав художнє кіно, а в художньому кіно має бути драматизм, має бути конфлікт, має бути антагоніст, мають бути напівтони. Це лише у радянській літературі встановлювали принцип «конфлікт доброго з відмінним», бо злих у радянському суспільстві бути не може. А тут режисер навмисно хотів зробити фільм максимально драматичним – недарма назва картини не «Черчилль»,  не «Травень 40-го», не «За лаштунками Дюнкерку», а «Темні часи». Або, якщо точніше, «найтемніша година».  

Дійсно, це була найтемніша година для Англії – армія оточена, союзників нема, а ворог здається всесильним. Драматизм ситуації навмисно підкреслений кольоровою гамою фільму – темні хмари над Англією, темні коридори військового штабу, темний зал англійського парламенту, похмурі обличчя короля і міністрів. І Черчилль постає тут немов біля пляма: він усміхається, сміється, жартує, в тому числі і на туалетну тематику, бурчить, вибачається, помиляється, ліз під ліжко за кішкою, п’є, багато п’є, курить, багато курить, влаштовує потоп у ванній, ходить по квартирі голяка і не вміє слідкувати за сімейними видатками. Його грубезна фігура контрастує з підтягнутими колегами. Він – біла ворона, ні на кого не подібний. У минулому героя – помилки і невдачі. Спочатку усі проти нього – і його партія, і товариші, і союзники, і навіть король. Підтримують цього старого мопса лише жінка, старий друг (він же міністр закордонних справ) і секретарка. Черчилль немовби б’ється головою у стіну, в нього нічого не виходить, темрява згущається, готова поглинути і самого борця, і його батьківщину. Але поступово серед союзників прем’єр-міністра і його ідеї – не здаватись – з'являється король, потім народ, потім міністри, і нарешті, парламент. Волонтери на рибальських човнах визволяють оточену армію з Дюнкерку і вертають додому. Армія врятована, можна битись далі.

Ключовим моментом фільму є сцена де Черчилль спускається у метро і говорить з народом. Декому сакральність цього вчинку може здатись гіперболізованою, навіть комічною – особливо коли прем’єр починає цитувати Цицерона, а закінчує цитату негр (тобто, афробританець). Що ж, усі перебільшення у фільм свідомі. Джо Райт свідомо писав не хроніку, а життя святого, не фотографію, а портрет, навіть ікону. То ж, нема чому дивуватись. Ходіння короля, генерала чи єпископа у народ на розвідку чи за мудрими порадами – давній літературний прийом. В одній з п’єс Шекспіра король Генріх 5 перебирається у бідний одяг і ходить поміж простими солдатами, взнаючи їхні думки перед вирішальною битвою. У народних піснях чи казках такого теж вистачає, то ж, в рамках стилю який обрав для себе режисер, це цілком виправдано.

Тим більше що культом особистості фільм аж ніяк не страждає. Цікавий момент – у фільмі Черчилль бачить у газеті жест з двох пальців у вигляді англійської літери «В», «Вікторі», перемога, починає його показувати, виходить не зовсім так, і секретарка і буфетниця з цього сміються. Черчилль сміється теж. Тобто, видно як він будує свій образ. Видно також як він залежить від жінки, від секретарки і так, від народу. Видно як він бреше по радіо, як він близький до розпачу. Тобто, перед нами не герой з гранітним обличчям, як червоноармійці чи вожді на радянських пам’ятниках, а жива людина, здатна на помилки і на невдахи. Недарма заключні титри розповідають що все в Черчилля вийшло, армію врятували, німців у 45-му розбили, а потім – та-дам – Черчилль одразу після перемоги програв вибори. Тобто, ми тільки-но уявили собі як Черчилль перетворюється на Леніна на постаменті, і раптом хоп – і його вже з постаменту звалили. З одного боку це тонкий англійський гумор, а з іншого – так режисер нагадує нам що герой фільму – людина з плоті і крові, зі своїми помилками і недоліками, але у цю «найтемнішу годину» він зробив те що треба було зробити.

Звісно, цей фільм неможливо не порівняти з «Дюнкерком» Кристфера Нолана. «Дюнкерк» - це пронизливо правдива картина життя, без зайвої героїки і з максимумом достовірності. «Темні часи» - відверта ікона, зі свідомими перебільшеннями. Символічно – в «Дюнкерку» в небі літали справжні винищувачі Другої Світової, а через Ла-Манш пливли справжні катери і яхти – ті самі які переправляли солдат додому у 1940 році. В «Темних часах» все намальовано, і пливуть вони на тлі білих скель Дувру, одного з символів Англії. В «Дюнкерку» усі герої практично безіменні – це просто Солдати. Та й Англія там – просто Дім. В «Темних часах» все інакше – трохи простіше, трохи символічніше. В Криса Нолана постаті розчиняються у тканині війни, в Джо Райта – навпаки, все дуже персоніфіковано. Командир залоги у фортеці Кале. Секретарка яка втратила брата на війні. Хлопчик який дивиться з землі на літак. Король, який відмовляється залишати острів. Люди у метро, кожен з яких називає своє ім'я. Нарешті, сам Черчилль, який стає символом усієї Англії. Але цікаво що обидва фільми завершуються промовою Черчилля – «ми будемо битись на узбережжях, на морях і океанах, ми будемо битись в небі – ми ніколи не здамося». Тільки в «Дюнкерку» її у газеті читає солдат, а у фільмі – промовляє сам Черчилль. Що ж, в «Дюнкерку» сильні сторони – це режисерська і операторська робота, монтаж, звук. В «Темних часах» це, звісно, образ самого Черчилля, створений великим британським актором Гері Олдманом і командою гримерів, які наростили худенькому акторові друге підборіддя, щоки, живіт і ще багато чого.

Але обидва фільми треба дивитись і передивлятись. І, що ще цікаво, обидва фільми – багато в чому про нас. Про те як ми у 2014 році опинились сам на сам перед сильним ворогом. Про те як союзники намагались уникнути відповідальності. Про те як вдала евакуація дорівнювала перемозі. Про те як наші волонтери витягали армію. Про те як наші солдати з боягузів перетворювались на кіборгів. І так, про те як наша влада знайшла в собі мужність і мудрість вистояти, не піти на компроміс і водночас уникнути фатальних помилок. Про це теж треба пам’ятати, адже влада – така сама невід’ємна частина держави к і армія і так, вона багато чого корисного робить для перемоги. Не буде сюрпризом коли років через 50 в Україні зніматимуть кіно про те як Порошенко або Турчинов дзвонять до Обами чи Меркель і просять про допомогу, а ті йому – «ой, нічого не можемо зробити, ну може давайте трохи посилимо санкції», а потім вони підписують якийсь доленосний документ і пафосно виголошують промови про те що Україна переможе. Президентські промови з військових парадів чудово підійдуть. Хіба що замість сигари буде шоколадка.

Наша найтемніша година вже проминула. Ми вже пройшли свій Дюнкерк, а союзники від обіцянок давно перейшли до ефективних дій. Ось, не так давно, до речі, ми провели успішне випробування нової крилатої ракети власного виробництва. Вперше за кількадесят років будуємо своє, до того ж, якісне своє. Чотири роки тому у Фейсбуці сперечались на тему які броніки краще купувати і як краще завезти на передову. Сьогодні сперечаються на тему чи може патріот слухати Висоцького. Якщо з'явився час для порожніх балачок – це добра ознака. Але все одно попереду ще багато роботи. Черчилль у своїй першій промові попереджав що може запропонувати британцям лише кров, сльози, працю і піт. Згадуймо про це коли рука потягнеться написати в інтернеті про те як все погано.

І ще один важливий момент. Назва фільму «Темні часи» або «Найтемніша година» - це реверанс у бік другого тому «Другої Світової війни» Черчилля, де якраз йдеться про події 1940 року. Цей том називається «Їхня найславетніша година» - адже в одній з тогочасних промов прем’єр-міністр каже:

«Виконуймо свій обов’язок і тримаймося так щоб і через тисячу років люди казали – «це була їхня найславетніша година»».

Ми, сучасні українці, живемо, напевно, у найважливішу добу для історії нашого народу за останню тисячу років. Будемо гідними часу в якому живемо.