Українські Січові Стрільці

Великі, значні історичні події зазвичай мають багато вимірів. Великі держави приходять до занепаду, маленькі нарощують сили, а розпад імперій приносить свободу поневоленим народам. Жорстока і безглузда, Перша Світова війна для багатьох народів стала нагодою спробувати відтворити свою державність, втрачену кілька століть тому. Чехи, угорці, поляки, фінни – як би добре вони не почувались в рамках тодішніх імперій, ніхто з них не відмовився б проміняти кімнату в імперській комуналці на власну хату. Не були виключенням і українці, для яких війна була шансом не лише відродити свою державність, але й стерти кордони, якими вони були розділені останні кілька століть.

У 19 столітті український рух обмежувався просвітництвом серед галичан-русинів, захистом їхніх прав в державі та українізацію системи освіти. Але напередодні початку нового століття стають популярними спортивні товариства – такі як «Січ», «Сокіл», «Пласт», що гартували не лише дух, але й тіло. Офіційно вони займались гімнастикою, інколи іншими видами спорту, такими як фехтування, велосипеди чи гірський та лісовий туризм, а також гасінням пожеж, проте займались вони вивченням української історії та літератури, намагаючись робити своїх членів не лише свідомими, але й сильними. Організація цих рухів багато в чому відтворювала козацьку, та й пісні їхні також відносили своїх слухачів до героїчних часів запорожців, а кашкет січовиків був трохи подібні на шапки козацьких часів і називались мазепинками.

Біля витоків цих рухів стояли люди світські – юристи Роман Дашкевич чи Кирило Трильовський, або архітектор Василь Нагірний, але більшість з них було священицькими дітьми, а той самий Нагірний збудував не один десяток церков по цілій Галичині. В більшій чи меншій мірі з Січчю, Соколом та Пластом були пов’язані парафіяльні священики, і, звісно, митрополит Андрей Шептицький не міг не брати участі в діяльності цих товариств.

У 1913 році зусиллями активістів Січі було створено українське військове товариство «Січові стрільці», які крім гімнастики займались стрільбою з рушниць та стройовою підготовкою. Подібні товариства почали створюватись по цілій Галичині, а коли 28 червня 1914 року на велике Шевченківське свято у Львові січовики, сокільці і пластуни провели парад, на якому близько 500 українців – кінних та піших, в одностроях та з рушницями – пройшлись вулицями міста Лева, усім стало зрозумілим що українці вміють не лише книжки писати. На жаль, усі ці товариства не завжди вони кооперували між собою бо кожен провідник хотів бути головним. Є в нас, українців, така неприємна риса! Але так чи інакше, усі вони робили одну справу – гартували тіла і душі галичан, і коли почалась доба великих і страшних випробувань, усі були готові до неї.

І ось, починається Перша Світова Війна. 1 серпня 1914 року у Львові представники різних ворогуючих перед тим між собою партій утворюють Головну Українську Раду з метою захисту інтересів галицьких українців перед урядом Австро-Угорщини. Показово: радикали, демократи, соціал-демократи забувають про політичні чвари, проголошуючи що усі вони є українцями, і мета в них одна – вибороти самостійність України. А для цього слід сформувати національне військо. І ось тут січовики та сокільці отримали нагоду зробити те до чого вони готувались усі ці роки.

Справа в тому що айстро-угорських підданих без огляду на національність мобілізували до австро-угорської армії, під командування австро-угорських офіцерів. Вони могли бути австрійцями, угорцями, поляками, чехами чи навіть українцями – але в армії солдати опинялись в одному котлі з усіма іншими націями, усі говорили німецькою, усі були однаковими перед лицем командування і усі були однаковими гвинтиками в імперській машині. Формування окремого українського підрозділу з українською мовою командування, з окремими відзнаками і давало змогу українцям відчувати себе своїми серед своїх. Отже, якщо Головна Українська Рада була таким собі зачатком уряду, то український легіон в лавах айстро-угорської армії став би зачатком української армії. А армія і уряд – це якраз те що потрібно для побудови держави. В разі успіху Австрії можна було б говорити про українську автономію на визволених від Росії землях, а в разі її поразки – почати власну гру, відстоюючи власні інтереси. Отже, 4 серпня 1914 року Рада прийняла рішення про створення з добровольців української військової організації – Українських січових стрільців, скорочено УСС, першого українського війська з 18 століття.

На заклик Головної Української ради до Львова прибуло 10 000 добровольців – що, звісно, налякало і австрійську владу, і поляків, які домоглись того що до лав армії прийняли лише 2500 стрільців. Звісно, кістяком цього війська стали учасники Стрілецьких січей і Соколу – а це були люди високо мотивовані, до того ж, інтелігентні, з тонким почуттям гумору і веселою вдачею. А ще вони майже усі добре знали один одного по спортивним товариствам, то ж, не дивує що в легіоні було значно затишніше і веселіше ніж в інших частинах айстро-угорської армії.

Спочатку стрільців відправили на вишкіл до Закарпаття, до Горонди і Страбичева, який тоді називали угорською Мезев-Теребеш. Саме тоді була складена перша стрілецька пісня: ідуть наші добровольці через Мезевтеребеш. Чи то військо, чи то банда – щось ніяк не розбереш.

Тоді ж УСС, або усусуси, як вони самі себе жартуючи називали, були приведені до присяги. Австрійське начальство вимагало щоб вони присягали цісареві, а самі стрільці хотіли присягати виключно українському народові. Врешті-решт, текст присяги було дещо переписано, і присягнулись усусуси таки Україні. Ця суперечка посилило підозру австрійського командування щодо лояльності стрільців, то ж, кидати усусусів у бій вони не поспішали. Врешті-решт їх поставили обороняти Борецький і Ужоцький перевали. Пізніше січовий стрілець Роман Купчинський, відомий поет та письменник, згадував як його товариші по зброї взяли перших полонених:

 «Стрілецька стежа йшла глибоким провалом, продираючись крізь густі корчі. Велика московська стежа побачила стрільців швидше і зробила засідку. Не було ради, піддалися.
Відібрали їм москалі кріси і повели. Сіли спочивати, розбалакались. Жид Шварцер знайшов між москалями трьох одновірців і почав з ними торг. —
Що вам, — каже, — з того, що ви нас зловили? Вас тридцять — нас шість — невелика штука. Ми скінчимо війну, а ви навіть медалі не дістанете. І війну будете далі робити. Правда, — кажуть, — будемо. — Але подумайте, якби ми вас привели!.. Ви війну скінчите, а ми медалі дістанемо!.. Покінчили торг і вирішили, що австрійський полон для обидвох сторін багато корисніший. Вони поставили внесення «на плєнумі», і воно після короткої дискусії перейшло одноголосно. Стрільці дістали назад свої кріси. Москалям витягнули з їхніх «вінтовок» замки і привели всіх щасливо до мисливської палатки».

На цих перевалах усусуси зіштовхнулись в боях з кубанськими козаками – українцями, нащадками запорожців. Ці події, коли українці на службі однієї імперії вступили в бій проти українців на службі іншої імперії, також вразили Купчинського. В повісті «Заметіль» він пише:

Чорні козацькі кожухи поруч сірих стрілецьких пла­ щів... Чи довго іще ждати на те, щоб ішли вони поруч себе... без багнетів на крісах?!

Після успішного бойового хрещення січових стрільців доукомплектували українськими селянами із закарпатських сіл. А потім були переможні бої на Маківці, коли січовики зупинили російський наступ.

Потім були переможні бої під Болеховом, Галичем, Завадою, Семківцями, вдала оборона над Стрипою. Легіон розширили до цілого полку з двох батальйонів. У 1916 році усусусів перевели на гору Лисоня під Бережанами, де полк окопався і приготувався дати відсіч російським війська – якраз тоді росіяни здійснили вдалий прорив під проводом генерала Брусилова. В боях за Лисоню стрільці змогли зупинити росіян, але втратили 28 старшин і близько тисячі рядових вбитими, пораненими і полоненими. Станом на 30 вересня в полку взагалі залишилось 444 стрільці і 9 старшин. Врешті-решт усусусів з-під Бережан відправили на переформування та відпочинок.

В тилу стрільці займались самоосвітою, просвітництвом – а ще зробили в себе лицарський орден Залізної Остроги – тобто, шпори. Метою цього ордену було вдосконалення характеру.

Спеціально для ордену стрільці розробили червоно-чорний прапор – чорний колір в ньому символізував думку та логіку, а червоний – емоційний порив. З часом стрільці передали символіку пластунам, і від них вона перекочувала до ОУН і УПА. В пласті і зараз є курінь Залізної Остроги  

На фронт стрільці повернулись на початку 1917 року і стояли під Куропатниками. В той час в Росії відбулась Лютнева революція. Спочатку на фронту було затишшя, і усусуси почали спілкуватись  з російськими солдатами по той бік фронту. Серед них було чимало українців які розповіли галичанам що в Києві вже проголошена Українська Народна республіка, що вже є український уряд і формується українське військо, а ще передавали стрільцям київські газети. Все це наводило на роздуми і тих, і других – що не подобалось ані австрійській владі, ані російській. Великдень 1917 під Куропатниками солдати різних імперій вирішили відсвяткувати разом. Але спочатку російські солдати з новоприбулих батальйонів смерті захопили в полон двох стрілецьких старшин, потім у відповідь усусуси відкрили вогонь з кулемету по російських окопах, потім цих кулеметників вбило розривом російської шрапнелі. Але все одно великоднє братання було проведене, і в серцях галичан все сильніше вкорінювались думки що світ складніший ніж їм здається, що Австро-Угорщина не така вже й ласкава ненька для українців, і головне – що Галичина – це лише один з багатьох шматків України.