Унія

Манявський Скит мав численні земельні володіння на православній Буковині – і напевно втратив би їх, приступивши до Унії. Для Йосифа Шумлянського ці мотиви не були таємницею, він ставився до них з розумінням і не ображався на тих хто до унії йти не хотів. Знов-таки, обителі в Крехові, Маняві чи Почаєві були автономними, і на життя єпархії не дуже впливали. То ж, єпископ пустив в хід своє вміння домовлятись, і встановив на землях своєї єпархії мир і злагоду. Щоправда, це були досить дивні мир і злагода! Єпископ не силував монастирі до єдності з Римом, а монастирі не поставали проти його пастирського авторитету. Єпископських ревізорів пускали до православних обителей, а сам владика не обділяв монахів своїми милостинями. В своєму заповіті він відписав православним монастирям кілька тисяч злотих, а після смерті монахи з цих монастирів брали участь у виборі нового єпископа. Отже, ці православні анклави попре формальну конфесійну відмінність залишались активними учасниками єпархіального життя. Все ж таки прийняття унії було політичним кроком, і значило не зміну віри, а зміну керівництва – і львівський владика чудово це розумів. То ж, Крехів і Почаїв приступили до унії лише через двадцять з гаком років, а Манявський скит (де, до речі, була похована мати нашого героя) так і залишився православним аж поки наприкінці XVIII століття його, разом з численними іншими монастирями, і римо-католицькими, і греко-католицьким, не закрила австрійська влада.
Проблема виникла лише з львівським братством, котре з Шумлянським миритись не хотіло. Після прийняття унії братчики припинили передавати владиці традиційні пожертви – не кажучи вже про іншу співпрацю. Відтепер братська друкарня і її книги, а також братська школа стала недоступною для людей єпископа. На примирення вони йти не збирались, і єпископське красномовство було тут безсиле. А миритися з тим було неможливо – занадто вже нахабно поводили себе братчики. І одного разу, коли Шумлянський мав відслужити святкову відправу в братській церкві, а братчики закрили перед ним брами, єпископ, згадавши свої пригоди 40-річної давнини, вибив двері в церкві і відслужив там літургію. Щоправда, цей емоційний крок, який не дуже личив сивочолому владиці, ні до чого не призвів – братчики полагодили двері і лишились при своїх правах. Тоді Шумлянський приборкав емоції і вирішив діяти іншим шляхом. Яблуком розбрату між братством і єпископами була їхня любов до друкарства. Шумлянський мріяв про єпархіальну друкарню, яка служила б і джерелом невеличкого але прибутку, і засобом просвітництва. Братчики в свою чергу дуже хотіли залишитись монополістами в галузі друкарства в Галичині – і заради цього готові були мати рідну татарам продати. В свій час, коли Шумлянський видав «Метрику» і Псалтир, вони добились через королівський суд закриття єпископської друкарні. Але тепер король був новий, та й Шумлянський з братчиками формально належали до різних конфесій. То ж, тепер ніщо не перешкоджало львівському владиці знов відкрити друкарню. Так він і зробив – зібрав друкарський станок і почав друкувати новий «Ірмологіон» - збірку церковних співів. Нехай братчики спробують вижити в умовах вільної конкуренції! Якби єпископ довів справу до кінця і дав наклад на продаж, братство втратило б величезні доходи. Отже, треба було або прощатись з монополією, або задобрити єпископа, прийнявши унію. Єпископ був не злий. У відповідь на готовність братчиків прийняти унію він погодився продати братству наклад «Ірмологіона» і закрити друкарню. Братчики ж повидирали з пісенників титульні сторінки з єпископським гербом і замінили їх на свої. А ще – написали Папі Римському і упросили його зберегти їхню автономію. Шумлянський розсудив що нехай вони подавляться своїм гербом і своїми правами, аби в єпархії був мир. І з відчуттям перемоги, задоволений і щасливий, 27 липня 1708 року Йосиф Шумлянский помирає. В галицьких літописах про це написали так:
Життя свого богоугодного течію завершивши, перейшов від тимчасового до вічного життя, до горнемо, до престолу неприступного світла бодрий пастир, боголюбивий єпископ Львівський, Галицький та ін. Йосиф Шумлянський.
Сам Йосиф Шумлянський в заповіті своєму писав так:
„Живу і померти бажаю в вірі, що містить в собі взаємну згоду, любов та єдність християнську древню свв. Отців, церкви Східної та Західної".
Через два роки після прийняття унії на Львівщині до єднання з Римом приступив Луцький єпископ Діонісій Жабокрицький, і таким чином уся Західна Україна стала греко-католицькою. Щоправда, на Волині прийняття унії проходило аж ніяк не так чисто і гладко як в Галичині. Слід згадати хоча б що коли Луцьким православним єпископом був брат Йосифа Шумлянського Афанасій, він про унію мову не заводив, і так і помер у православ'ї. І ось, наступником Афанасія Шумлянського стає Діонісій Жабокрицький, в миру Дмитро. Народився він у 1652 році, в Луцьку, в шляхетній родині. Батько його був православний, мати – католичка. Навчався в Краківській академії, в 22 роки став каптуровим суддею Волинського воєводства, потім під воєводою Київським, потім підстаростою Кременецьким, потім земським писарем в Луцьку. Це був добрий чиновник – не дуже творчій, не дуже рішучий, зате старанний і чесний, а ще – начитаний і вчений. Кілька років його обирали головою Луцького православного братства, і зробив для нього чимало доброго. В свій час Жабокрицький одружився на вдові, став батьком двох дітей, але потім розлучився і вирішив стати монахом. І хоча це було не зовсім правильно, у 1695 році, як писав козацький літописець Самійло Величко, «...вся руська волинська шляхта вибрала з-поміж себе на ту овдовілу Луцьку й Острозьку єпископію одного значного і заслуженого в Короні волинського шляхтича і вченого чоловіка Димитрія Жабокрицького».
Цікаво що Йосиф Шумлянський, якого після смерті брата призначали тимчасовим адміністратором Луцької єпархії, образився що висвячення нового єпископа не погодили з ним. В принципі, в тому була рація – все ж таки тимчасовий керівник – все одно керівник і потребує хоч якоїсь поваги, тим більше що він був братом покійного владики. Але Жабокрицький вирішив стати в позу і відповів львівському владиці «Я тобі не молюся, ти мене й не помилуй». Це же було не зовсім мудре рішення. Шумлянський мав вплив в польському уряді, то ж сваритись з ним було кроком небезпечним. А ще – з Шумлянським завжди можна було домовитись по-доброму: завітати в гості, поставити пляшку, завірити в своїй повазі, запропонувати разом друкувати книжки чи ще якусь добру справу робити і вирішити все миром. Йосиф Шумлянський в свій час налагодив так відносини багато з ким. Але Жабокрицький навик дипломатії розвивати в собі не став, вирішивши що Луцьк від Львова далеко, то ж не має сенсу витрачати час і гроші на дружбу з сусідами. Але тут почались нові проблеми. Жабокрицький, як вже було сказано, в свій час одружився на вдові, а потім ще й розлучився. За православними канонами, він єпископом бути не міг. Це не завадило ані польському королю, ані українському гетьманові, ані київському митрополиту погодитись з його обранням. Мабуть, той факт що Жабокрицький є ревним православним і вже багато чого зробив для церкви, на їхню думку, був достатнім аргументом для того щоб простити йому шлюб і розлучення. А ось для патріарха Московського Адріана цього достатньо не було. А українська церква в той час вже підкорювалась Москві, і без папірця з підписом патріарха вже нічого не модна було зробити. Жабокрицький знов вирішив стати в позу – він привіз з Мармарошу місцевого митрополита, який в кращих традиціях тогочасного православ'я висвятив його на єпископа, як казали в Шоу Довгоносиків, за отдельную плату. Дмитро Жабокрицький став Діонісієм.
В принципі, Жабокрицький йшов тим самим шляхом що і Йосиф Шумлянський в свій час: сварився з конкурентами, мав в носі високе керівництво і йшов напролом. Але Шумлянський мав по-перше, покровителів в уряді, а по друге, вміння з усіма миритись і домовлятись. І ось цього в Жабокрицького не було. Багато кому не подобалась його поведінка, і не лише серед католиків і прихильників Шумлянськго, а і серед його власних парафіян. Та й в королівському уряді почали натякати що не задоволені його викрутасами. Так чи інакше, сім років Діонісій Жабокрицький керував своєю єпархією, не підлягаючи жодному патріархові. Керував в принципі непогано – дбав про освіту духовенства, про добробут монастирів. І при цьому він мав численних противників – у Львові, в Москві, в Варшаві, в Києві, і навіть в Луцьку. І ось, у 1702 році він приймає унію. Як вже було не раз сказано, прийняття унії було кроком не релігійним, не богословським, а практичним. В унію переходили що мати краще керівництво, кращі умови для служіння. В принципі, інакше і бути не могло – адже прийняття унії значило виключно зміну патріарха московського на патріарха римського. Тобто, папу. Отже, у випадку Діонісія Жабокрицького перехід до єдності з Римом був викликаний скоріш за все його невизначеним становищем, адже усі розуміли що якщо Жабокрицький визнає зверхність папи, нове начальство простить йому усі канонічні огріхи – як в свій час їх простило київське духовенство. Так воно і сталось. Зате збільшилась кількість невдоволених ним серед вірних Луцької єпархії. В принципі, нічого злого на своїй посаді Жабокрицький не робив: монастирі які хотіли залишатись православними, в унію силоміць не тягнув, займався меценатством по мірі сил. Але для примирення з усіма ворогами цього було замало. Все ж таки, Йосиф Шумлянський почав говорити про унію коли усі вже знали його як героя турецьких війн і автора добрих книг, як визволителя Відня і оборонця Львова. Заслуги Жабокрицького були дещо меншими – все ж таки він був єпископом усього сім років і політичних талантів не мав.
А час не стояв на місці. Йшла Північна Війна, Польський король і російський цар були в цій війні союзниками, і у 1704 році до Луцьку увійшли російські війська. Діонісій Жабокрицький розумів що в присутності російських військ його противники відчують себе сильнішими і стануть нахабнішими. Мучеником за єдність церкви він ставати не хотів, а тому вирішив втекти до Угорщини, де і передував поки росіяни не покинули Луцьк. Для порівняння: коли Петро завітав до Львова, Йосиф Шумлянський, на якого цар мав великий зуб і за прийняття унії, і за переговори з козаками, з міста не втік. Але Шумлянський був занадто важливою фігурою щоб з ним щось робити, та й у Львові цар був без армії. Отже, навряд чи ми маємо право судити Луцькго владику за те що він не хотів бути ані героєм, ані мучеником. Тікав він від росіян і у 1706 році, і у 1708-му. А ось у 1709 році його таки схопили, при чому схопили вороги з-поміж місцевих і передали росіянам, які перед тим з любові православ'я спалили Жерівці, родове село єпископа. Жабокрицького вивезли в Київ, де на нього чекали не зовсім приємні зустрічі з київським православними духовенством, які дивились на нього як на хулігана, якого спіймали на гарячому. Є звістки що під час цих допитів унійного єпископа усіляко принижували, вимагаючи від нього зректись унії. Тяжко сказати наскільки це було так. З одного боку, за російськими законами перехід в католицтво вважався злочином який карався ув'язненням, при чому каяття і повернення до православ'я несло за собою помилування чи бодай пом'якшення кари. З іншого боку таке зречення було б, кажучи сучасною мовою, важливою піар-акцією в інформаційній війні православних проти унії. Одним словом, зречення Жабокрицького полегшило б його долю. Але зрікатись він не став. Чи то він став уніатом не лише з прагматичних міркувань, чи то збереження вірності унії залишалось для нього єдиним шляхом зберегти честь і гідність, залишитись в історії не невдалим політиком, а мучеником за переконання, чи то пішов на принцип і став в позу, як в свій час перед Шумлянським. А може, там було усього потрохи. Буває і таке.
Так чи інакше, луцького владику засудили на заслання і довічне ув'язнення і відправили на Соловки. В принципі, монастир цей не був тою страшною в'язницею, якою звикла її малювати радянська пропаганда. Це була велика обитель з багатьма монахами, тут ула одна з резиденції єпископа Холмогорського, сюди приходили прочани. Також це була потужна фортеця, яка відбивала ворожі напади навіть у Кримську війну! Врешті-решт це був дуже красивий монастир, з стін якого відкривались казкові краєвиди Білого Моря. Але через віддаленість до цивілізації час від часу сюди відправляли різних державних злочинців, і одним з них і став луцький владика. Він тут прожив кілька років, при чому місцеві єпископи ставились до нього цілком прихильно і з розумінням. Можливо, справа тут була в тому що єпископи ці, Рафаїл Краснопольський і Варнава Волостковський, були українцями. Потім Жабокрицького перевели д Москви, де він і помер у 1715 році.
Багато можна говорити про помилки, які наробив перший унійний луцький єпископ на політичних фронтах і які привели його до ув'язнення. Але вони не можуть заперечити двох фактів. По-перше, Жабокрицький таки був мучеником за унію. Росіяни схопили його саме за прийняття єдності з Римом, і пізніше він мав можливість зректись унії і тим полегшити свою долю, але не став. А по-друге, російський цар Петро І, талановитий правитель, самовідданий реформатор, який по праву може вважатись найкращим з російських царів і одним з найвидатніших монархів Нового Часу, переслідував уніатів там де тільки міг – навіть коли вони не були його підданими. Це злочин. Це одна з темних плям на обличчі цієї непересічної людини. І один з яскравих прикладів ставлення Росії і російської церкви до України і українських церков. Приклад який чудово свідчить про те якими були уніати і якими були православні в багатовіковій історії їхніх непростих відносин.

До речі, ось ще один приклад поведінки Петра І. У 1705 році російська армія стояла в Полоцьку. Частина міщан була православними, частина – уніатами. Уніатським монахам василіанам, зокрема, належав Софійський собор – давня пам'ятка, один з перших храмів Київської Русі, тезка соборів в Києві і Новгороді. Там був похований Йосафат Кунцевич, унійний єпископ, вбитий в свій час православними, але мощі його монахи перед приходом росіян заздалегідь вивезли з міста. Одного разу цар зайшов до собору і, припинивши молитву, наказав щоб йому провели екскурсію. І ось, екскурсанти дійшли до ікони Йосафата Кунцевича. Цар спитав хто це і хто його закатував. Монахам залишалось або збрехати, або наразитись на царський гнів. Брехати вони не могли, і відповіли що це святий Йосафат, вбитий схизматиками. Цар розлютився і повелів вбити василіан, що було зроблено. А сам собор був зруйнований у 1710 році коли там росіяни влаштували пороховий склад. Від давньої святині лишився лише фундамент і крипта, на який пізніше звели новий храм.

Віктор Заславський, історик, пуліцист, журналіст