"В нас вже є якісне масове кіно", - Віктор Заславський про стрічку «Тільки диво, або до кого приходить Святий Миколай»

Дії фільму розгортаються через 7 років після раптового приходу зими. Мешканці не здалися, перетворили закуту у кригу річку на вулицю, а ставок – на центральну площу, поставили човни на лижі, налагодили торгівлю кригою – і живуть собі, задоволені усім. Тяжко лише одній родині де батько покалічився, рятуючи місто від лавини. Він тепер прикутий до ліжка, втративши навіть пам'ять, а жінка з двома дітьми заробляють на життя. Старший син Северин вирішує йти за перевал до знаменитого лікаря який може вилікувати батька. Лікар, кажуть, дере грубі гроші за свої послуги, але терпіти син вже не може. А ще – перед тим як вирушити у подорож юнак рятує з прорубу доньку бургомістра. Звісно, між молодими людьми зароджується кохання, з чого починає сильно лютувати син одного місцевого багатія який теж кохає доньку бургомістра. Паралельно усі готуються до дня святого Миколая – кладуть під ялинку дарунки, співають пісні про святого та збираються проводити перегони на вітрильних дошках – таких собі старовинних віндерсерферах. Паралельно стає зрозумілим що той багатій чин син має плану на доньку бургомістра винен у каліцтві батька головного героя. Він продав неякісну деревину для захисних щитів від снігових лавин. Проте син не в курсі цього, і протистоїть Северинові лише з ревнощів. А над містом і горами літає невеличкий летючий вітрильник керує яким загадковий старець – той самий святий Миколай який час від часу втручається у долю героїв.

Звісно, нічого несподіваного у фільмі не буде: Северин дістанеться до лікаря, і той вилікує його батька, ще кілька разів врятує доньку бургомістра, здобуде її руку, виграє перегони і залишить сина багатія з носом. Труси наважаться на мужній крок, зачерствілі серця пом’якшають, злодії отримають по заслугах, а ті хто варті другого шансу – отримають його. Усі загадкові предмети у фільмі зіграють, усі рушниці Станіславського вистрілять, а усі сюжетні ходи завершаться.

Що ж, за тисячі років світової літератури було створено стільки сюжетів що передбачуваність у нових творах стала неминучою. Ось нещодавно на екрани вийшов американський сімейний фільм «Доктор Дулітл» за мотивами класичної американської казки про лікаря який розумів мову тварин. Власне, з нього Чуковський списав свого «Айболіта» і чесно сам про це писав у передмовах. Так ось, там теж сюжет передбачуваний до дрібниць. Одразу зрозуміло що боягуз стане сміливим, герой що пережив трагедію знайде сили жити далі, учень набереться досвіду, вороги стануть друзями, зрада викриється і так далі. Але казка – це не трилер де передбачуваність – смертельний гріх.

Проте певні недоліки фільм має – і цим програє тій самій «Пекельній коругві».

Створила цей фільм Олена Каретникова, пані доволі талановита і з добрим смаком, але не надто досвідчена. Вона встигла назнімати чимало ігрових сюжетів для православного телеканалу «Глас», і ось, пані вирішила створити повноцінну кіностудію та знімати повноцінні фільми. Власне, «Тільки диво» - це перший фільм цієї студії, і це, якщо чесно, відчувається. Фільм має кілька недоліків. Але вони по-перше, не псують загальної картини, а по-друге – компенсуються перевагами.

Перш за все, це сценарій – найважливіша складова будь-якого фільму. Ота сама сильна складова яка зробила «Пекельну коругву» неймовірною мегауспішною тут трохи підкачала. у сюжеті багато білих плям. Наприклад, чому прийшла оця загадкова зима, чому вона потім закінчується. Переходи між ключовими сценами хотілося ба зробити більш плавними, щоб речі які лишилися за кадром – потрапили у кадр. Щоб показали возз’єднання лікаря і його блудного сина. Або як батько Северина доводить провину злодія у суді. Або розвинути тему лісових тварин які отримали крила і стали злішими. Або більш виразно показати що конкурент Северина не такий злий яким здається – просто йому пристрасть очі засліпила, таке буває. Видно що хронометраж фільму був довшим, проте довелось багато чого коротити щоб втулити історію у півтори години екранного часу. При тому що дві-три сцени виглядають відверто зайвими, а багато дуже вдалих кадрів хотілося б продовжити хоча б на пару секунд.

Зате – багато моментів які Олена Каретник не поцупила ані в «Срібних ковзанів», ані у дитячих журналах 19 століття (а вона ними надихалася, і в титрах про це писала) а вигадала сама – дуже вдалі. Тут і сама ідея що мешканці перемогли у битві зі стихією, пристосувались до вічної зими і не мають нічого проти. І згода бургомістра видати доньку за Северина бо «вона постійно потрапляє у якусь халепу, а він точно зможе її рятувати». І перегукування з українськими реаліями. «О! реформа холодного водопостачання»! Або «В нас свята якщо починаються то не закінчуються ніколи». І коли терпить аварію човен, а бурмістр іде за рятівною командою у шинок – усі відчувають український, особливо галицький дух і сакраментальність фрази «давай після свят»!

Дуже вдалі й окремі фрази, які належать не «Срібним ковзанам», не журналам 19 століття, а саме пані Олені, зроблять фору кращим історіям Голівуду: «Впав? Так буває коли йдеш проти вітру. Лови свій вітер», «Ким бути – вирішиш сам, аби не бути порожнім місцем» тощо.

Є претензії і до акторів. Багато персонажів, особливо жіночих, зіграні слабенько. Не бездарно, не жахливо, а саме слабенько. Можна тих самих акторів надресирувати щоб працювали краще. Зате є дуже яскраві і добре зіграні образи! І головний герой, Северин, і бургомістр, і його помічник-єврей, і лікар, і місцевий пияк, і сам святий Миколай. Образи які за задумом мають бути характерні та яскраві – вони і є характерні та яскраві.

Дуже нерівні монтаж та операторська робота. Інколи хочеться сказати: «оператор, монтажник, ви п’яні, йдіть додому», а інколи сидиш і не можеш очей відвести. Закадровий текст, який дійсно додає фільму казковості, з’являється менше ніж хотілося б. А ще – з двох пісень які лунають всередині фільму, одна точно зайва. Зате друга, колискова – дуже гармонійно вписується і у сюжет, і у дух фільму. І сама по собі класна!

І є те що компенсує усі недоліки фільму. Це – велика любов і старанність з якою творився всесвіт цього фільму. Гармонійно поєднані голландські та українські елементи – ковзани, вітрильники, гуцульські топірці, вишиванки, камзоли, жупани, панчохи, вишиванки. Навіть пряничність, несправжність міста на річці, яке виглядає як ярмаркове містечко у Львові на Різдво лише додає фільму своєрідної магії. Цим містом хочеться прогулятися, проїхатися човном-буєром по льоду, зазирнути у кожне вікно, послухати скрипалів та волинщиків у шинку-таверні, придивитись до кожного мешканця, його одягу, речей та звичок. А вітрильник святого Миколая – у голландському стилі: круглі обводи, короткий бушприт, шверти по боках, характерне гафельне вітрило – просто зачаровує. З такою любов’ю свій світ створює хіба що Міядзакі!

Тут і неймовірна музика – хоча інколи здається що вона живе своїм життям і не зважає на сюжет фільму. Але її хочеться слухати й слухати. «Тільки диво» чимось нагадує книжку або музичну шкатулку яку розкрив, прочитав чи роздивився і закрив щоб колись відкрити знову.

І дидактична складова, поцуплена з старих журналів, не виглядає тут штучною. Християнство тут не випирає, не перетворює фільм на алегорію, а просто пронизує собою його дух. Миколай не втручається у хід речей – він просто нагадує людям як треба чинити у тій чи іншій ситуації. І часто виглядає це так що діє він чех того чи іншого героя. Кожен з нас може стати Миколаєм для іншого.

Отже, з нетерпінням чекаю коли фільм з’явиться в інтернеті на носіях і коли пані Олена спроможеться на нову кінокартину. З часом вона набереться досвіду і стане маститою казкаркою.

А загалом, пройшли ті часи коли українські фільми дивились з жалості та бажання підтримати вітчизняного виробника, сподіваючись що колись вони навчаться знімати краще. В нас вже є якісне масове кіно. Так, його ще небагато – але воно є.Так, в нас все ще знімають фільми відверто слабкі та халтурні. Але до більшості картин вже можна пред’являти «дорослі» претензії і навіть дивитися всерйоз. І такі картини є у багатьох жанрах.

До речі, одна з причин чому так сталося – це російська агресія і як наслідок, курс попередньої влади на знищення культурних зв’язків з Росією – де кінематограф заліз у глибоку … яму. Раніше наших акторів та режисерів розбирали у російські картини – тепер вони творять українське кіно. Таке враження щоцей фронт гібридної війни ми тримаємо гідно і від оборони перейшли до наступу. Дай Боже щоб так було і далі.