Величне століття українського мистецтва

Величне століття українського мистецтва

17 століття та початок 18-го були для України яскравою, трагічною і величною добою. Доба Хмельницького і боротьби за волю – і доба жахливих татарських набігів. Доба коли на європейських картах з’явилась нова держава під назвою «Україна» - і коли цю державу розірвали на шматки сусіди. Доба коли українці разом з поляками врятували Європу в битві під Віднем – і коли українці на віки потрапили в російську неволю в битві під Полтавою. Але водночас це була доба розвитку і піднесення української культури, доба коли українські книги і українські вчені були в пошані і в Росії, і в Італії, і в Німеччині, а українські митці створювали шедеври від яких захоплює дух. Мури Печерської Лаври і Новгород-Сіверського монастиря, храми Києва, Чернігівщини, Полтавщини, дереворити майстрів Києва і Львова, Почаєва і Унева, трактати Феофана Прокоповича, елегії Стефана Яворського, проповіді і канти Дімітрія Ростовського, псалми Миколая Дилецького, ікони Івана Рутковича і різні орнаменти Стобенських свідчать про красу і велич нашого мистецтва тих славетних років, мистецтва доби яка увійшла в історію як українське бароко.

Почалося все з того що наприкінці 16 столітті українські або русинські, руські, як казали в ті часи міщани, шляхта, князі, інтелігенція загорілися бажанням відродити занепалу православну церкву. Перед собою вони бачили приклад протестантських проповідників – грамотних, схильних до шкільництва, книг і проповіді, бачили приклад католицької церкви яка нещодавно перебувала в занепаді але завдяки конкуренції з боку протестантів, завдяки турботам римських пап а головне – стараннями Товариства Ісуса швидко відродилась і тепер  спокушувала православних якістю освіти в єзуїтських школах, красою органної музики і проповіді. Дехто з українців переходили на католицтво, дехто – залишався православним і прагнув зробити свою церкву не гіршою ніж католицька, дехто переходив на католицтво але продовжував опікуватись православною церквою. Так в нас з'явились своя інтелігенція, як світська, так і церковна, а головне – свої щедрі меценати, які не шкодували грошей задля розвитку української церкви, науки і мистецтва, а за потреби могли стати не лише жертводавцями, а і організаторами, і керівниками.

Таких просвітників і людей доброї волі було безліч на Львівщині, і на Чернігівщині, це могли бути і купці, і ремісники, і князі, і селяни, і єпископи, і священики, і монахи. Але варто виділити кілька постатей чи гуртків, ключових для своєї доби, які задавали тон решті. Наприкінці 16 – на початку 17 століття такими були Іпатій Потій, Іван Федоров, Василь-Констянтин Острозький, церковні братства в Києві і Вільні, столиці Литви. Єпископ, пізніше митрополит Іпатій Потій походив з волинської шляхти, в молодості був протестантом але потім повернувся до православ’я. Він брав активну участь в заснуванні братств і проекті церковної реформи. Його стараннями у 1596 році була проголошена Берестейська унія, на якій частина нашої церкви перейшла в унію з Римом, отримавши доступ до католицьких вищих навчальних закладів і звільнившись від зверхності корумпованих і безхребетних константинопольських патріархів. Князь Василь-Констянтин Острозький спочатку був однодумцем Потія, потім змінив свою думку і почав боротись проти унії. У своїх володіннях він заснував Острозьку академію і друкарню які проіснували недовго, але принесли багато добра. В княжій друкарні працював друкар Іван Федоров, який втік з Москви від переслідувань. Пізніше він перебрався до Львова де і був похований. Після смерті Федорова його друкарню викупив львівський сідляр Юрій Рогатинець, який разом з братом Іваном та іншими міщанами очолив братство при львівській церкві Успення Богородиці. Завдяки його старанням при братстві постала непогана школа, а друкарня покійного Федорова почала працювати на повну потужність, приносячи і користь, і прибуток. Що важливо, Потій і Острозький, Федоров і львівські братчики були людьми непростими і з характером. Вони мали різні інтереси і переконання. Потій стояв за унію з Римом, Острозький і Рогатинець були проти. Федоров встиг посваритись і з львівськими братчиками, і з князем Острозьким. Але тим не менше, вони хоча і кожен на свій лад але робили добру справу. Стараннями Федорова і Острозького побачила світ Острозька Біблія, а Юрій Рогатинець вів теплу переписку з Потієм, адже унійний митрополит на його думку був «мудрою людиною з якою завжди приємно погомоніти».

В середині 17 століття ключовими постатями були Петро Конашевич Сагайдачний, Петро Могила і Йосиф Руський. Гетьман Сагайдачний укріпив братство в Києві і пожертвував величезні кошти на розвиток братської школи. Митрополит Петро Могила перетворив цю школу на потужний колегіум, один з найкращих навчальних закладів православного світу, а також запустив друкарню при Печерській Лаврі. Йосиф Рутський, унійний митрополит, розвивав шкільництво, укріплював церкву, а головне – заснував чернечий чин святого Василія Великого, який став справжньою кузнею кадрів для греко-католицької церкви. Знов-таки, Петро Могила і Йосиф Рутський хоча і офіційно вважались ворогами через те що один очолював православну церкву, а другий - унійну, але вони тепло приятелювали між собою і плекали плани про возз’єднання розділеної української церкви. Недарма Рутський усіма силами підтримував збереження східного обряду в унійній церкві, а Могила – запозичував багато чого з католицьких традицій.

Їхні планам завадили козацькі війни які остаточно розділили Україну, при чому Східну її частину кинули в не зовсім братерські обійми Москви. Але це не завадило ані культурному обміну між Києвом і Львовом, ані розвитку культури, освіти і церкви. Грек Павло Алеппський, який супроводжував патріарха Макарія в його поїздці по руських землях у 1654 році, був вражений тим як добре в нас розвинена освіта, як красиво співають монахи і які усі грамотні. Ось уривки з його спогадів:

Люди віддались з великою пристрастю навчанню, читанню і дуже приємному церковному співу. Священики навчають сиріт і не дають їм вештатись по вулицях невігласами. Ми були вражені приємністю голосів та співу, особливо дівиць дорослих і малих. Усі вони вміють читати, знайомі з філософією, логікою і займаються творчістю.

Не гіршою була ситуація і в греко-католиків – там активно працювали церковні і монастирські школи і друкарні, від Вільна до Володимира Волинського. Ані єпископи ані василіанські ченці без діла не сиділи. При цьому, дуже часто випускники Києво-Могилянської академії приймали унію і продовжували освіту в уніатських чи навіть латинських школах. Дехто з них потім вертався до Києва і зрікався унії, дехто так і лишався уніатом. В свою художники чи різьбярі з греко-католицьких теренів могли піти працювати на православні землі. Східна і Західна, католицька і православна Україна таки не могли одна без одної.

Ця доба, кінця 17 і початок 18 століття дали нам величезну кількість вчених, письменників, митців, проповідників. А ще дали багато меценатів і церковних лідерів завдяки яким усі ці вчені, митці, письменники і проповідники мали де працювати і за що жити. Такими меценатами були гетьман Лівобережної України Іван Мазепа, львівський православний, а згодом унійний єпископ Йосиф Шумлянський, польський король Ян Собеський і його діти. Мазепа розвернув в Києві, на Чернігівщині і Полтавщині масштабне будівництво церков, відкрив колегіум в Чернігові, засипав грошима Києво-Могилянську академію, підтримував друкарні. Єпископ Йосиф Шумлянський заснував в Галичині кілька важливих монастирів, підтримував усіма силами галицьких іконописців, відрив кілька друкарень і видав багато цікавих книжок – наприклад, перший в Галичині нотний пісенник чи підручники для священиків. І вірним помічником в цих меценатських справах був його старий приятель король Ян Собеський Ян Собеський, русин-українець за походженням, який вважав що добрий король має піклуватись про усіх своїх підданих. То ж, Собеський підтримував козацьку автономію на Правобережній Україні, допомагав українцям відстоювати свої права, і жертвував чималі кошти на будівництво та оздоблення українських храмів. Традицію батька продовжили його сини – зокрема, Яків та Констянтин Собеські, Можна сказати що для Західної України Собеський відіграв таку саму роль, як гетьман Іван Мазепа - для Східної України, і подібно до того як герби Мазепи красуються на фасадах храмів, так герби Собеського можна побачити на багатьох українських іконостасах. Саме так – король-римо-католик зробив величезний внесок в розвиток української православної культури. Католики і православні, Схід і Захід України були тут єдині.

Українське мистецтво тієї доби проявило себе в кількох галузях. Це архітектура церков, палаців, житлових будинків, храмів і фортець. Це музика, зокрема церковний спів. Це література – церковні гімни, поезія, житія святих, праці з історії, філософії, теології. І нарешті, це образотворче мистецтво - гравюри, ікони, світські портрети і різьбярство.

МУЗИКА

Мистецтво доби українського бароко було майже повністю орієнтовано на церкву, яка була в ті часи головним стрижнем української культури. Це багато в чому зумовило особливості української літератури, архітектури, живопису, гравюри і особливо музики. Через те що в православній традиції дозволяється лише спів без музичного супроводу, українська музика доби бароко дала нам виключно церковний багатоголосий спів, так званий партесний спів – але цей здобуток став справжньою революцією в православному світі і не має аналогів в музиці інших країн. Павло Алеппський згадував:

Ніщо так не дивувало нас, як краса маленьких хлопчиків і їхній спів, що виконується від усього серця, в гармонії з старшими. Монахині співали й читали молитви приємним наспівами ніжними голосами, які розривають серце, викликають сльози, торкаються душі.

Почалось все з братської школи у Львові, де ще наприкінці 16 століття почали засвоювати римо-католицькі форми багатоголосого співу, поєднавши їх з православними традиціями, а також з традиціями української народної музики. Нові віяння захопили усю Львівщину, Волинь, Білорусію і дійшли до Києва, де якраз ствердився митрополит Петро Могила. На берегах Дніпра нову стилістику осмислили, систематизували і почали розвивати. З’являється нова музина писемність, так звана “київська квадратна нотація”, пишуться трактати з теорії музики – наприклад, «Наука всія мусікії», написана згідно з католицькими педагогічними традиціями, адаптованими до українських особливостей – зокрема, народної музики.

Вставити кант «радуйся радость твою воспіваєм» пікардійської терції.

У 1630 році в Києві народжується Микола Дилецький, якому судилося стати, мабуть, найвеличнішим українським композитором тієї доби. Як і багато його сучасників, він, здобувши освіту в Києві, помандрував на захід, опинився у Вільні, став католиком і, напевно, за підтримки унійного митрополита, закінчив місцеву єзуїтську школу. Врешті-решт він опинився в Смоленську, де працював регентом церковного хору і вчителем церковного співу. Всередині 70-х років через фінансові труднощі Дилецький перебрався до Москви. Є припущення що він потім час від часу вертався на Україну. Микола Дилецький залишився в історії як автор багатьох хорових творів, а також трактату під назвою «Граматика мусікійська», першох праці, що узагальнила музично-теоретичні знання, доти засвоювані переважно через усну традицію. Встановлена ним термінологія надовго утвердилася в шкіл і композиторів. На думку багатьох дослідників “Мусикійська граматика” – найцінніша теоретична праця 17 століття.

А ще Дилецькому належить цікава пісня-посібник з музики, в якому просто, весело і з жартами пояснюються властивості різних голосів, а завершується пісня закликом співати Богу з смиренномудрієм і чистим серцем.

Ім'я моє єсть дишкант

Дилецький – одне з небагатьох імен композиторів і музикантів того часу яке дійшло до нас. Величезна кількість творів збереглись без підписів – щ не зменшує їхньої краси. Це прості, хоча і красиві поліфонічні канти чи псальми, а також складні партесні концерти. Нова українська музика на відміну від традиційних церковних гімнів, спокійних і величавих, була бурхливою, емоційною, сповненою неспокоєм, динамікою і контрастами. Але це можна сказати про все українське бароко. Емоційність, бурхливість українського бароко помітна навіть в архітектури.

АРХІТЕКТУРА

У 17 столітті стараннями гетьмана Сагайдачного, митрополита Петра Могили, а пізніше гетьмана Івана Мазепи Київ з невеличкого міста на напівдиких землях перетворився на потужний академічний і духовний центр. Більш того, Мазепа розумів що велич монарха – це не стільки розкіш його палаців, скільки освіченість і благочестя народу. То ж він почав активне будівництво церков, монастирів, друкарень і шкіл, а також ремонт вже існуючих. При чому церкви гетьман будував чи перебудовував з розмахом – великі, добротні, красиві. Це робилось не лише заради пихи – Україна в той час верталась до мирного життя після Хмельниччини, татарських навал і турецьких війн, міста були спустошені, храми і школи зруйновані, то ж, будівництво і створювало робочі місця, і повертало містам і селам колишню красу. Пам’ятником добродійств гетьмана в Києві служать дзвіниця у Софійському соборі, Іллінська та Притиско-Микільська церкви, фортеця і надбрамні церкви і відремонтована Успенська церква Печерської Лаври, головний корпус Могилянської Академії, відремонтований Михайлівский, Кирилівський і Видубицький монастирі. Мазепа будував, реставрував, перебудовував чи оздоблював храми практично в усіх київських і чернігівських монастирях, також в головних центрах Лівобережної України – Чернігові, Глухові, Переяславі, Полтаві, Прилуках, Новгороді Сіверському, Лубнах і ще багато де. Приклад його наслідували його сподвижники, і будівництво храмів не припинилось після вигнання і смерті гетьмана. При чому для здійснення своїх задумів Мазепа запрошував архітекторів і з Європи, і з Росії, і майстри ці не лише використали в будівництві російські і німецькі традиції, а ще вміло враховували, скоріше за все, не без участі гетьмана, традиції української архітектури. Як наслідок, в Києві і на Лівобережжі утворився унікальний, ні на що не схожий архітектурний стиль, який увійшов в історію як козацьке або мазепинське бароко. Недарма сучасники величали Івана Мазепу в численних панегіриках і піснях:

Милість ясновельможна, пане Іоанне,

Предостойний нам Богом поданий гетьмане,

Діви, старші, юнацтво, нашії всі діти –

Ми бажаєм, добро щоб міг ти наслідити.

Успіх май і державствуй на премногі літа,

За труди в нагороду з неба візьмеш світла.

Цікаво що архітектурні мазепинські традиції в середині 18 століття вміло продовжував київський архітектор Іван Григорович-Барський. Київські церкви Покрови на Покровській вулиці чи Миколи Набережного біля Дніпра – блискучі свідчення тому.

ЛІТЕРАТУРА

Бурхливий розвиток української культури чудово проявився не лише в архітектури чи музиці, а і в літературному житті. 17 століття і перша половина 18-го дали нам величезну кількість письменників – і католицьких і православних. Іпатій Потій і Касіян Сакович, Мелетій Смотрицький і Петро Могила, Варлаам Ясинський і Лазар Баранович, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Димитрій Туптало, Йосиф Шумлянський, Митрофан Довгалевський і багато, багато інших. Спочатку православні з уніатами випускали переважно полемічні твори на тему чи має унія право на існування, потім, зрозумівши що такий обмін люб’язностями – не кращий спосіб переводити папір, переключились на підручники, філософські твори, популярне богослов’я, церковні канти, псальми, вітальні панегірики, а також духовну і ліричну поезію. Писали твори церковно-словянською мовою, польською, латиною і українською. Писали багато і добре. Трактати і підручники Феофана Прокоповича видавали в Німеччині і на Балканах. Життя святих і келійний літописець Димитрія Туптала стали фундаментом для російської літератури та історичної науки. Посібники для священиків Йосифа Шумлянського завдали тон популярній просвітницькій церковній літературі.

Так само як і три століття тому щиро і проникливо звучать строки Стефана Яворського де старий митрополит прощається з своїми книжками:

В путь вирушайте, книжки, що часто гортав я і пестив,

В путь, моє сяйво, ідіть! втіхо й окрасо моя!

Ви-бо єдині були мені нектаром, медом поживним;

З вами на світі, книжки, солодко жити було.

Нині ж судилось мені — о мій смуток і біль нестерпучій! —

В спомині тільки плекать ті неохмарені дні!

Кволі повіки мої віковіччя ніч замикає,

Ваших легких сторінок не турбуватиму я!

Вічності книгу відмінну перед моїми очима

 має відкрити господь! Скоро до нього прийду.

Боже мій, отче мій! ти — невичерпної ласки безодня,

Віри святе джерело, благості вищий вінець!

Зглянься і в книгу життя запиши моє марне наймення

Кров’ю святого Христа (з нім-бо спасіння моє).

Ви ж, мої книги, писання мої і дім мій, — прощайте!

Праці відданої плід — бібліотеко, прощай!

Братіє, старці і всі пожильці землі, — прощавайте...

Земле — гостино моя, мати моя, — прощавай!

В ніжні обійми прийми смертельне своє порождіння;

Наша душа — небесам, кості належать тобі.

Так само надихають на молитву і глибше пізнання Бога слово Димитрія Туптала:

Иисусе мой прелюбезный,

сердцу сладосте,

Едина в скорбех утеха,

моя радосте.

Хотение мне едино 

с Тобою быти: 

Даждь ми Тебе Христа в сердце 

всегда имети.

Изволь во мне обитати, 

благ мне являйся, 

Мною грешным недостойным 

не возгнушайся.

Радуюся аз о Тебе 

и веселюся, 

И Тобою во вся веки, 

Боже, хвалюся.

І так само весело звучать різдвяні пісні київських студентів:

Христос родивсь,

Мир звеселивсь!

Сьогоднішніми часи

Для сих родин

Всяк христянин

Вминає ковбаси.

Баби, діди

Пиво-меди,

Горілку варену

Кухликом п’ють,

З книшами труть

Свинину печену.

Хлопці, дівки

Навпередки

Бігають під хатки

І, як вовки

Або свинки,

Скиргичуть колядки.

ОБРАЗОТВОРЧЕ

Українські письменники писали книги, а видавали їх в українських друкарнях – в Києві і Чернігові, у Львові і Почаєві, у Вільні і Супраслі, які хоча і відносились до Білорусії з Литвою, але були тісно пов’язані з життям України. І як храми були не лише місцем молитви, але й ознакою престижу того хто їх будував і хто там молиться, так і книга була не лише засобом проповіді і просвітництва, а ще й ознакою престижу друкарні, монастиря, церкви, народу який її написав і видав. Звісно, букварі, кишенькові євангелія, псалтирі чи просвітницькі листки, які мали бути маленькими і дешевими, друкували з мінімумом декоративних елементів, але там де була така можливість, книги в ті часи прикрашали багатими орнаментами, красивими заставками та ілюстраціями. Всюди на першій сторінці були герб видавця, автора чи мецената,  рамка з багатьма декоративними елементами. Початок і кінець глави оформлювали красивими заставками з ангелами, образами святих і орнаментами. Звісно, були й ілюстрації – залежно від теми книги. Якщо це було Євангеліє – тут мали бути образи євангелістів. Якщо псалтир – цар Давид з арфою. Якщо Євангеліє – образи євангелістів, якщо требник – зображення церковних таїнств: вінчання, похорону, хрещення. Якщо історія Києво-Печерської Лаври – то образи печерських святих, прибуття іконописців з Царгороду. Якщо панегірик на честь щедрого гетьмана чи митрополита – тут мали бути алегорії чеснот цього митрополита чи гетьмана. Ну, і далі наскільки вистачить фантазії гравера чи видавця. Наприклад, Петро Могила збирався видати Біблію і замовив для цього в гравера Іллі низьку ілюстрації до біблійних історій. Перші добрі майстри дереворитів працювали у Львові при братській друкарні, але хитрий Петро Могила поступово переманив більшість з них до Києва, створивши на дніпрових схилах цілу школу граверів. Поступово подібні школи виникли і у Львові, і в Чернігові, і при багатьох монастирях. А ще гравери вчились в Західній Європі, наслідуючи техніці католицьких чи протестантських майстрів. До нас дійшли імена десятків талановитих граверів – майстрів Іллі і Федора, Олександра і Леонтія Тарасевичів, Діонісія Сінкевича, Никодима Зубрицького, Георгія Вишловського і багатьох, багатьох, багатьох інших.

Кожен майстер мав свій унікальний стиль і свої вподобання, але загалом українські гравюри об’єднує багато спільних рис. Перш за все, це свідоме чи підсвідоме перенесення біблійних подій чи подій часів Київської Русі в сучасні граверам реалії, та ще й з великою любов'ю до побутових дрібниць. Молодий Савл дивиться на побиття святого Стефана в костюмі європейського єврея. Візантійські іконописці в українських жупанах прибувають в Київ на чайці, і там їх зустрічають мазепинські церкви. Єрусалим буває дуже схожий на Львів. Святий Павло і його помічник Тертій сидять в українських жупанах. Христос хреститься в Дніпрі біля Києва, і за ним спостерігають Петро Перший з Іваном Мазепою, священиками і козаками! З ще більшою любов'ю вирізьблені відверто сучасні сюжети — інтер'єри церков, краєвиди міст чи монастирів, переможці над турками Петро з Мазепою, Мазепа на відкритті  Успенської церкви в Лаврі. А ще постаті на усіх гравюрах, і майстерно виконаних великих ілюстраціях, і невеличких заставках, інколи є іконними, схематичними, інколи гіперболізованими, бароковими, але найчастіше вони реалістичні і досить виразні та емоційні. Взагалі, для українського бароко притаманним є поєднання православних, європейсько-католицьких і українських народних традицій, і поєднуючи їх, ми створили свій унікальний стиль. Це знайшло свій вираз і в архітектурі, і в музиці, і в літературі, і в живопису.

Поєднання католицьких традицій з православними українськими, увага до побутових дрібниць, сильний український колорит, а головне – емоційні і характерні постаті – усі ці риси знайшли своє відображення і в українському іконописі. Постаті святих і ангелів на українських іконах виразні і характерні, за їхніми спинами можна побачити і карпатські чи дніпровські краєвиди, і панорами Львова чи Києва, і інтер'єр міщанських будинків, церков чи синагог 17 століття. Одяг, зброя, обладунки святих відповідають реаліям 17 і 18 століть: святий Юрій може виглядати як гусар чи рейтар, Понтій Пілат чи імператор Констянтин — як староста чи воєвода, фарисеї чи книжники — як галицькі рабини.

Одним з найцікавіших досягнень українського іконопису того часу є образ Покрови. Традиційно ця ікона зображувала як під час нападу руських князів Аскольда і Діра на Константинополь імператор з митрополитом під час молебну в соборі  побачили як в небесах Богородиця молилась за спасіння Константинополя, а потім ризи Богородиці поклали в море, після чого піднялась буря, флот князів було знищено, а самі вони прийняли християнство. Образ Богородиці яка накриває своїм плащем, своїми молитвами цілий народ, прижився і трансформувався в українському іконописі. За спинами візантійських імператора і митрополита наші митці часто зображували селян, міщан, гетьманів, козаків і інколи навіть євреїв, а імператора перетворювали на короля чи царя. Так само представників від народу зображували на образах Воздвиження Чесного Хреста чи навіть Хрещення! Подібним чином представників На деяких іконах можна впізнати Богдана Хмельницького, Івана Сулиму, Івана Мазепу, Яна Собеського, Івана Кальнишевського. Та й на звичайних іконах можна було побачити постаті замовників ікони чи художників які ці ікони писали. Класичний приклад таких ікон — розпяття з лубенським полковником Леонтієм Свічкою в київському музеї, образ Моління з міщанською родиною у Львові, а взагалі таких ікон збереглись сотні.

Слід розрізняти народний іконопис і іконопис професійний. На теренах України в ті часи працювало безліч народних майстрів, які брали за свою працю небагато і на гроші ці писали виразні та цікаві образи, які ближче до етнографії ніж до мистецтва, але це не зменшує їхню цінність. Побачити як свята родина мандрує Карпатами до Єгипту в оточенні гуцулів з мушкеттами Особливо це проявилось на іконах Страшного Суду, де виписані усі народи які приходять на суд Божий — першими йдуть євреї, яких веде особисто Мойсей, потім йдуть німці в панчохах і зі шпагами, турки в тюрбанах, ляхи, греки, негри, тобто, мурини, русь і усі, кому вистачало місця на іконі чи у фантазії богомаза. Цікаві також описи гріхів і кари за них: як карають шинкарок, пліткарів, блудників і так далі. Зразки такого іконопису можна побачити майже в кожному біль-менш пристойному обласному музеї, а також в багатьох церквах — головним чином на Західній Україні. .

Добрі іконописці у 17 і 18 століттях працювали і в Києві, і в Чернігові. Ікона Богородиці ніжності чи святої Параскеви в київському національному художньому музеї – це справжні перлини українського бароко. Але найбільш зрілі, талановиті майстри працювали на теренах Західної України. Першими майстрами нового українського іконопису були львівські майстри Федір Сенькович та Микола Петрахнович. Саме в їхніх образах вперше започаткували традицію гармонійного поєднання молитовного настрою ікони та людських, характерних, емоційних, об’ємних облич ренесансу. Ікони цих надзвичайних майстрів можна побачити у Львові в національному музеї ім. Шептицького, у львівській церкві Параскеви П'ятниці, а також в селі Великі Грибовичі біля Львова. Цікава мистецька школа працювала також в Самборі. Її майстри прикрашали іконостаси в Дрогобичі і Рогатині.

Але найбільший розквіт західноукраїнського іконопису почався коли мистецький осередок переноситься з Львова до сусідньої Жовкви. Тут була резиденція короля Яна Собеського, русина-українця за походженням. Це надзвичайне місто було збудоване його прадідом, гетьманом Станіславом Жолкевським, і усі міські святині були зведені його коштом. Видатний полководець, Жолкевський загинув в битві з турками у віці 73 років, і на могилі його були викарбувані слова Вергілія «нехай з наших кісток постане месник». То ж Собеський щедро  прикрашав і замок в Жовкві, і костели, і церкви, запрошуючи для цього найкращих митців і з Італії, і з Німеччини, і з України.

Одним з таких українських майстрів був Іван Руткович. Він був заможним міщанином, працював при дворі Яна Собеського – реставрував пошкоджені картини, копіював, робив позолоту та інші допоміжні роботи. А у вільний від королівської служби час він разом з учнями і помічниками створив десятки іконостасів у різних храмах Жовківщини – і не тільки. Він був лавником братства при церкві Різдва Христового, але активної участі в житті спільноти не брав – був занадто зайнятий своїми першочерговими обов’язками як художник. Помер він десь на початку 18 століття.

Після Рутковича його справу продовжили учні майстра, серед яких найбільш відомі Іов Кондзелевич і Василь Петранович. Кондзелевич став ігуменом Білостоцького монастиря під Луцьком. Ікони Кондзелевича можна побачити в багатьох музеях Луцька чи Львова, а найбільш відомий його твір – іконостас, виконаний для Манявського Скиту, який зараз виставлений у Львові в музеї імені Шептицького. Ікони Кондзлевича дещо подібні на твори його вчителя, але художник зміг створити власний унікальний стиль.

Василь Петранович був придворним художником в замку Собеських, головою жовківського магістрату та братства при церкві Серця Христового. Крім парадних портретів багатіїв та можновладців, він працював і над іконостасами. А ще є можна виділити з десяток дрібних художників, чиї імена до нас не дійшли. Крім художників, в Жовкві працювала цілий клан різьбярів – родин Стобенських. Ігнатій Стобенський працював над різними іконостасами в Жовкві, а сини його перебрались до Києва де створили власний мистецький осередок. Саме їм належить неперевершене оздоблення фасадів дзвіниці Софійського собору.

Сьогодні твори жовківської школи є в багатьох музеях. В Національному музеї ім. Шептицького у Львові можна побачити багато ікон Івана Рутковича – зокрема, іконостас, що писався для жовківського монастиря Різдва Христового, потім був проданий до сусіднього села, а пізніше куплений митрополитом Андреєм Шептицьким для свого музею. Заввишки він сягав 12 метрів, а завширшки – 10 метрів. Поки що в залах музею виставлені лише найбільш значні фрагменти цього іконостасу: образи архангелів Михаїла і Гавриїла, князя Володимира, сцени з Євангелія, розп’яття, образи апостолів і пророків.

В музеї Шептицького можна побачити ще один безцінний твір Жовківської школи – іконостас роботи Йова Кондзелевича, який писався для Манявського Скиту, був проданий до церкви в Богородчанах, там став відомим на всю Галичину, під час Першої Світової війни був вивезений австрійцями до Відня, врятований таким чином від знищення і потім стараннями Шептицького потрапив до музею.

У львівському Музеї історії релігії зберігається іконостас з с. Старої Скваряви, кілька ікон в якому належить пензлю Рутковича. Ще кілька «жовківських» ікон є в Червонограді, в палацу Потоцьких, а чимало творів Кондзелевича можна побачити в музею Волинської ікони.

Окремі твори, що так чи інакше можемо ототожнити з нашим художником та його школою, можна побачити і в чинних храмах – в містах Бучач, Краснопуща та Великі Мости, в селах Волиця Деревлянська і Сасів. Але найбільше творів Рутковича збереглось в дерев'яних церквах в самій Жовкві і в селах неподалік міста. Храмова ікона усіх небесних сил і апостоли з пророками у Волі Висоцькій, крехівські образи Успіня і Благовіщеня, явлення ангела жінкам мироносицям і архідиякон Стефан, образи Спаса, старозавітної Трійці і апостолів в жовківській церкві святої трійці, Богородиця з немовлям, архистратиг Михаїл і Різдво Богородиці з церкви на жовківських Винниках – ці ікони по праву можна вважати одними з найвидатніших творів українського мистецтва.

З часом цей унікальний іконописний стиль поступився звичайному європейському бароко і класицизму, але головні його досягнення – а саме поєднання земного і небесного, молитовного духу і національного колориту, Бога і народу не були забуті. В першій половині 20 століття багато художників на Західній Україні відтворювали в церковному стінописі, образах і вітражах композиції, притаманні українському бароко. В успенській церкві у Львові, в Жовківській церкві Серця Христового, на полотнах Петро Холодний, Осип Курилас, Юліан Буцманюк, зображували під Покровою Богородиці  ч під ногами святого українських князів, гетьманів, просвітників, а також Андрея Шептицького і січових стрільців – гідних наступників Володимира і Ярослава, князів Острозьких і гетьманів.

Українське бароко, цей надзвичайний розквіт нашого мистецтва у 17 і на початку 18 століття, заклав потужний фундамент для подальшого розвитку українського народу. Ці мистецькі і наукові здобутки стали для становлення української нації не менш, а може навіть більш важливими ніж усі військові перемоги тих часів. І щоб зрозуміти це унікальне явище, його природу і значення, треба пам’ятати що українське бароко стало можливим завдяки тісній співпраці східної і західної України, католиків і православних, міщан, шляхти. Вже тоді Україна західна не могла без україни східної, а українське католицтво – без українського православ’я. Вже тоді наш народ незважаючи на усі внутрішні культурні, політичні, релігійні конфлікти проявив свою єдність, без якої Україна не може існувати. Так само як в наші дні католики і православні, львів’яни і харків’яни, одесити і маріупольці разом стримують ворога на Сході України або підтримують армію молитвами, грошима, речами. Там, під ворожими гарматами, не важливо якою мовою ти говориш і до якого патріархату ходиш. Там важливо одне – ми будуємо наш український дім, спільний дім для усіх, красивий, ошатний, надійний. Дім, який перед нами будували і київські князі, і галицькі королі, і воїни УПА, і січові стрільці, і не в останню чергу митці і вчені доби українського бароко

Перш за все, це іконостас в церкві собору архистратига Михаїла в селі Воля Висоцька, що походить з 1598 року. Іконостас цей робився протягом другої половини 16 століття. Кілька ікон в храмі мають донаторські написи, завдяки котрим ми маємо відомості і про жовківського маляра, і про його покровителів, і про пароха і селян Волі Висоцької, завдяки котрим і постав цей чудовий іконостас.

На храмовій іконі усіх небесних сил зберігся напис: "Написана ця ікона Собору Архистратига Михаїла Року Божого 1655 до села Воля Висоцька старанням господина отця Василя здешнього родича і усіх його парафіян і усі ікони"

Напис на іконі архистратига Михаїла на дияконських дверях: "Цей образ святого архистратига Христового Михаїла справили раби Божі Яків Царик з жінкою своєю Марією і раб Божий Петро Іванових з жінкою своєю Анною спасення ради свого року Божого 1689-го місяця червня 20 дня. Іоанн Руткович, многогрішний маляр Жовківський"

Напис на іконах апостольського ряду: "Смиренний Іоанн Руткович, маляр. Ці Апостоли були справлені за великого короля Іоанна Третього, пана нашого державного, присвячені Його милості Йосифу Шумлянському, єпископу Львівському, та іншому духовенству, на той час будучому. Отець Яків Осташевич з спільним старанням і приводом того духовного, а початком і накладом: Яків Царик і Петро Іванових, Гриць Царик і вся панове громада прикладені до того образу року Божого 1688, 15 жовтня"

Також іконостас Жовківської школимодна побачити в церкві преподобної Параскеви в селі Крехів. Церква ця офіційно датується 1724 роком, проте і іконостас в храмі, і, скоріш за все, і сам храм набагато давніші. Цей храм може служити ілюстрацією історії української ікони з Середньовіччя і до наших днів – настільки різноманітні артефакти тут збереглись. По-перше, на хорах розміщені ікони з 15-16 століття – типовий приклад народної творчості доби занепаду українського іконопису. З особливою любов'ю виписані візерунки на іконі Спаса Нерукотворного, а також постать святого Микити котрий скубе диявола за чуб. А власне іконостас тут – справжній шедевр українського бароко. В цьому іконостасі відчувається зрілість і досвід жовківських майстрів. Образ Божої Матері дихає спокою, стриманої скорботи та тихої радості. Святі Варвара та Параскева сповнені радості, дівочої краси, вишукані та невимушені. А композиція намісної ікони Успення дивує емоційною насиченістю – особливо кидається в очі архангел Михаїл, котрий відсікає руки богохульнику, що збирався скинути на землю домовину з тілом Богородиці. 

Вражають і празникові ікони – і продуманою кольоровою гамою, і ретельно виписаними обличчями і позами євангельських персонажів, і любов’ю до жанрових композицій, яка притаманна зрілим творам Івана Рутковича. Особливо цікава урочиста водночас інтимна композиція – явлення ангела жінкам-мироносицям. Несподівана радість, здивування, піднесення просто світяться в постатях Богородиці та її подруг.

Царська Брама була виконана дещо пізніше. Три образи над брамою, напівзаховані в мереживі вишуканої різьби належать часто приписують Василію Петрановичу. Розкішне наскрізне різьблене оформлення Царської Брами робив, ймовірно, Ігнатій Стовбенський. Власне, брама прикрашена традиційним для Західної України сюжетом „Дерево Ієссея", в котрий вплетені герби Собеських – що зайвий раз вказує на те що король та його діти буди меценатами жовківських митців.

Мабуть, найцікавіший іконостас жовківської школи зберігся в самій Жовкві, в церква святої Трійці. Храм був  була побудована у 1720 році. Храм був зведений на кошти жовківських міщан, а також за підтримки Костянтина Собеського. Церквою опікувались оо. Василіани, з приходом радянської влади храм був зачинений і відновлений а за часів Незалежності.

Іконостас в церкві святої Трійці – один з найбільш цікавих і виразних для своєї доби. Іконні рами і стовпи іконостасу прикрашає вишукана наскрізна різьба – напевно, робота Стобенського. Намісні образи Христа і Богородиці, найбільш виразні образи цього іконостасу – писані в типовій світській техніці: олійними фарбами, з максимально вираженим об’ємом. Лише пози Спаса і Богородиці, а також позолочене тло з орнаментом вказують на «іконність» цих справжніх шедеврів українського бароко. Тут не іконописець запозичував європейські досягнення, а світський художник намагався пристосуватись до іконописних канонів, і через це ці образи зазвичай вважають творами Василія Петрановича.

Дуже цікава, тепла, затишна, домашня храмова ікона Старозавітної Трійці. Три ангели в гостях в Авраама. З любов’ю виписані і сервіровка столу, і веселі та рум’яні обличчя ангелів за столом, і поважні постаті Авраама з Саррою, що з благоговінням прислужують небесним гостям. З іншої сторони намісного ряду – сцена Преображення. Тут навпаки, підкреслюється драматизм моменту. постаті і Христа, і апостолів, і пророків виразні та емоційні: і рішучий жест Ісуса, і здивування апостолів, і благоговійне поклоніння Іллі та Мойсея. Царська брама прикрашена традиційним «деревом Ієссея» - старозавітними царями, з роду котрих були земні батьки Ісуса. І як і на багатьох іконостасах Жовківської школи двоє з царів тримають геральдичні щити Собеських.

Дияконські двері прикрашені образами царя Мелхіседека та архистратига Михаїла. Образ Михаїла – типовий для пізнього Рутковича. Це – шляхетний лицар з галантними та невимушеними манерами. В руках архангела – меч, який він тримає а самими пальцями, немов легку шпагу, і вага. На одній її чаші – торби з гріхами, котрі біси тягнуть донизу, а на іншій – людина з хрестом. Це – розсудливий розбійник, котрий перед смертю на хресті сказав Ісусові: «пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє». Ці слова греко-католики повторюють в молитві перед причастям. Отже, тут перед нами – цілий богословський трактат на тему Божого милосердя, котрий умістився в одному образі.

На празниковому та додатковому рядах особливо виразні образи Благовіщення та Різдва – живі та яскраві сцени, сповнені радості та життєвої сили. Вражає також зустріч Христа з самарянкою – шляхетний, інтелігентний, сповнений поваги і водночас любові і співчуття Ісус звертається до заклопотаної жінки в очіпку і з закатаними рукавами, немовби правда божа звертається тут до правди людської.

 Не можна не помітити також образи апостолів: не зважаючи на подібність їхніх постатей, художники передали унікальний характер кожного з євангельських героїв: тут і рішучий Павло, і витончено-інтелігентний Лука, і поважний Іоанн, і трохи несміливий, але мужній Петро. Вражає також майстерність, з якою виписані ізраїльські пророки і царі. Зараз церква святої Трійці включена до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

На іншій околиці Жовкви, в районі що з 14 століття носить назву Винники, збереглась ще одна дерев'яна церква – церква Різдва Богородиці. Зведена ця церква була в 1705 році коштом отця Йосифа Керницького, його жінки Анни і винниківських міщан – про що свідчить напис на хорах. Пензлю найкращих жовківських майстрів належать образи Христа і Божої Матері. На думку автора, образ Богородиці є один з найкращих богородичних образів України. Цікава також ікона Різдва Богородиці – чудова жанрова сцена, де з неймовірною любов’ю зображений інтер’єр міщанського будинку, радісні клопоти, пов’язані з народженням дитини, стомлена мати, щасливий батько, старанні повитуха з помічницями, що схилились над немовлям. Дуже оригінальний архангел Михаїл на дияконських дверях. Написаний під впливом пізнього Рутковича – терези в руці, розсудливий розбійник та торби з гріхами, піднятий меч в опущеній правиці. Але  поза ангела, і вираз обличчя, і навіть обладунки – зовсім не такі як на інших подібних іконах. Цей типовий вояка (хоч і небесний): веселий, трохи грубуватий, з впевненою позою, вдягнутий в дорогоцінний панцир-карацену, яка напевно була списана з обладунків самого Яна Собеського!

В кращих традиціях жовківської школи виконаний образ Моління, на якому зберігся дарчий напис: Цей образ справила раба божа Єфімія Панчишин…..