Вечірній ефір
Катехиза
Духовні читання
Слово на кожен день
Літургія годин (Бревіарій)
Розарій
Катехиза
Католицька енциклопедія
Духовні читання
Катехиза
Меса
Розарій
Коронка до Божого Милосердя
Святий дня
Молитва
Дитяча катехиза
Голос народу, голос Божий
Меса
Дитяча катехиза
Святий дня
Ставши митрополитом, Андрей Шептицький незмінно позиціонував себе як українського патріота, який не відділяє благочестя від патріотизму, а церкву від народу і служить не лише українській церкві, а ще й національній справі. Один з яскравих прикладів цього служіння – заснований ним Національний музей – перший у світі спеціалізований музей українського мистецтва, який до того ж, за задумом митрополита мусив стати потужним мистецьким осередком, з якого мало початись відродження нашої культури та мистецьких традицій.
Звісно, почалось все з любові Шептицького до ікон, з дитячого захоплення її містикою, а ще обурення тим що ніхто не досліджував українську ікону з наукової точки зору – тобто, як витвір мистецтва, а не просто декоративну річ. Митрополит згадував:
«заки я навчився читати й писати, ще дитиною, я серцем відчував красу старої нашої ікони. Я був відай дуже малим хлопчиком, коли в нашій старенькій деревляній церкві в Прилбичах, стоячи перед іконостасом, відчував я ту якусь непоняту емоцію, що її я нині назвав артистичною емоцією. А глубоке було вражіння якраз тому, що поза тими зовнішніми проявами, відчувало серце якусь таємну глубінь, що наче промінчик спливав на душу зпоза світа, наче з неба. В дома у родичів на коминку стояли дві старенькі ікони, дуже знищені, які мені дуже подобалися, хоч я певно не міг був сказати — чому? Я недавно мав ці ікони в руках і ствердив, що вони є дійсно знамениті мистецькі твори, хоча з огляду на їх стан — знищення і непоказного темного кольориту — треба дивуватися, що вони дотепер заховалися. Усі фарби такі, що з абсолютною певністю можна твердити, що артист ніде їх не купував, а тільки сам тер з того, що міг мати під рукою на селі. Терта цеглаглина, може двох родів, може звичайна земля, — сок якихось ростин або цвітів. Правдоподібно ікони ці малював не пізніше як у половині XVII. ст. якийсь сільський іконописець, що може ніколи в жадному місті не був. Де він навчився так рисувати? Мусів видіти рештки якогось старого іконостасу, що може сягав ХІІІ-ХІV. ст. А звідкиж у цього безіменного мистця та чудова гармонія темних і убогих сірих красок? Ні оден тон не виривається перед іншими! — така казкова повздержливість і така нечувана простота була в цього чоловіка, що в цих маленьких постатях дрожить людська душа. Постаті цих ікон ще нині жиють-говорять.
Коли в р. 1886-ім чи 7-ім я був перший раз у Києві і відвідував малий, але дуже цінний музей Духовної Академії на Подолі — професор Петров, історик української літератури і тоді кустос цього музею, показуючи мені прегарну хоч невелику збірку старих ікон, так виразився: "Чи між цими іконами є які ріжниці, які стилі та приміти школи, цього ніхто не знає, бо ніхто дотепер їх не досліджував".
І ось, ставши монахом, потім єпископом, а згодом і митрополитом, Шептицький почав збирати старовинні ікони де тільки міг. Щось цупив в друзів та родичів, щось знаходив по селах, щось навіть рятував з вогню! Він згадує:
«приїхав я у Добромиль і з новиками дійшли ми до церковці в селі Поляни якраз у хвилі, коли люди, побудувавши з цегли нову каплицю, зачинали стару церковцю бурити, а ікони приготовили палити. Кілько то прецінних ікон так згоріло по селах! — як то старий церковний звичай велів, щоби не була в поневірці свята річ. — І так ікони давньої церкви села Поляни набув я і вони стали одним з перших завязків Музею. Зразу правдоподібно ми в цих старих іконах цінили передусім їх вік. Доперва дуже повільним і довгим процесом вивчання, дійшли ми до оцінення мистецьких прикмет нашої старої ікони. Досвід доперва показав, що й в іконах є богато цінного матеріялу — історичного і етнографічного, та що наше старе мистецтво далеко ще не є так цінене і досліджене, як воно на те заслугує. Та пізнали ми, що нема для нас поступу і розвою в мистецтві, яке би не опиралося на нашому мистецькому переданні і не виходило з него».
Коли Шептицький став митрополитом, збирати ікони стало значно легше: він міг просто приїхати до будь-якого храму і викупити чи навіть забрати ікону яку вважав за потрібне. Хоча, як сам він згадував, забирав він лише ті