Катехиза
Дитяча молитва
Дитяча катехиза
Новини
Голос народу, голос Божий
Літургія годин (Бревіарій)
Св.Літургія з Санктуарію Бога Отця Милосердного (Запоріжжя)
Молитовна лінія
Заклик до Бердичівської Богородиці (Наживо)
Вечірній ефір
Катехиза
Духовні читання
Слово на кожен день
Літургія годин (Бревіарій)
Розарій
Катехиза
Розмова з екзорцистом
Духовні читання
Катехиза
Біблійні читання
Ставши митрополитом, Андрей Шептицький незмінно позиціонував себе як українського патріота, який не відділяє благочестя від патріотизму, а церкву від народу і служить не лише українській церкві, а ще й національній справі. Один з яскравих прикладів цього служіння – заснований ним Національний музей – перший у світі спеціалізований музей українського мистецтва, який до того ж, за задумом митрополита мусив стати потужним мистецьким осередком, з якого мало початись відродження нашої культури та мистецьких традицій.
Звісно, почалось все з любові Шептицького до ікон, з дитячого захоплення її містикою, а ще обурення тим що ніхто не досліджував українську ікону з наукової точки зору – тобто, як витвір мистецтва, а не просто декоративну річ. Митрополит згадував:
«заки я навчився читати й писати, ще дитиною, я серцем відчував красу старої нашої ікони. Я був відай дуже малим хлопчиком, коли в нашій старенькій деревляній церкві в Прилбичах, стоячи перед іконостасом, відчував я ту якусь непоняту емоцію, що її я нині назвав артистичною емоцією. А глубоке було вражіння якраз тому, що поза тими зовнішніми проявами, відчувало серце якусь таємну глубінь, що наче промінчик спливав на душу зпоза світа, наче з неба. В дома у родичів на коминку стояли дві старенькі ікони, дуже знищені, які мені дуже подобалися, хоч я певно не міг був сказати — чому? Я недавно мав ці ікони в руках і ствердив, що вони є дійсно знамениті мистецькі твори, хоча з огляду на їх стан — знищення і непоказного темного кольориту — треба дивуватися, що вони дотепер заховалися. Усі фарби такі, що з абсолютною певністю можна твердити, що артист ніде їх не купував, а тільки сам тер з того, що міг мати під рукою на селі. Терта цеглаглина, може двох родів, може звичайна земля, — сок якихось ростин або цвітів. Правдоподібно ікони ці малював не пізніше як у половині XVII. ст. якийсь сільський іконописець, що може ніколи в жадному місті не був. Де він навчився так рисувати? Мусів видіти рештки якогось старого іконостасу, що може сягав ХІІІ-ХІV. ст. А звідкиж у цього безіменного мистця та чудова гармонія темних і убогих сірих красок? Ні оден тон не виривається перед іншими! — така казкова повздержливість і така нечувана простота була в цього чоловіка, що в цих маленьких постатях дрожить людська душа. Постаті цих ікон ще нині жиють-говорять.
Коли в р. 1886-ім чи 7-ім я був перший раз у Києві і відвідував малий, але дуже цінний музей Духовної Академії на Подолі — професор Петров, історик української літератури і тоді кустос цього музею, показуючи мені прегарну хоч невелику збірку старих ікон, так виразився: "Чи між цими іконами є які ріжниці, які стилі та приміти школи, цього ніхто не знає, бо ніхто дотепер їх не досліджував".
І ось, ставши монахом, потім єпископом, а згодом і митрополитом, Шептицький почав збирати старовинні ікони де тільки міг. Щось цупив в друзів та родичів, щось знаходив по селах, щось навіть рятував з вогню! Він згадує:
«приїхав я у Добромиль і з новиками дійшли ми до церковці в селі Поляни якраз у хвилі, коли люди, побудувавши з цегли нову каплицю, зачинали стару церковцю бурити, а ікони приготовили палити. Кілько то прецінних ікон так згоріло по селах! — як то старий церковний звичай велів, щоби не була в поневірці свята річ. — І так ікони давньої церкви села Поляни набув я і вони стали одним з перших завязків Музею. Зразу правдоподібно ми в цих старих іконах цінили передусім їх вік. Доперва дуже повільним і довгим процесом вивчання, дійшли ми до оцінення мистецьких прикмет нашої старої ікони. Досвід доперва показав, що й в іконах є богато цінного матеріялу — історичного і етнографічного, та що наше старе мистецтво далеко ще не є так цінене і досліджене, як воно на те заслугує. Та пізнали ми, що нема для нас поступу і розвою в мистецтві, яке би не опиралося на нашому мистецькому переданні і не виходило з него».
Коли Шептицький став митрополитом, збирати ікони стало значно легше: він міг просто приїхати до будь-якого храму і викупити чи навіть забрати ікону яку вважав за потрібне. Хоча, як сам він згадував, забирав він лише ті