Як батьки мають виховувати своїх дітей?

13. Дорогі сім’ї, проблема відповідального батьківства і материнства становить невід’ємну частину “цивілізації любові”, яку я зараз хочу з вами обміркувати. З того, що вже було сказано, зрозуміло, що сім’я – основа того, що Папа Павло VI назвав “цивілізацією любові” [33], висловом, який увійшов у вчення Церкви і тепер став звичним. Сьогодні важко уявити твердження Церкви або про Церкву, яке б не згадувало про цивілізацію любові. Цей вислів пов’язаний з традицією домашньої Церкви у ранньому християнстві, але він має особливе значення для сьогодення. Етимологічно слово “цивілізація” походить від слова civis (громадянин) і наголошує на громадянському чи політичному вимірі життя кожної людини. Але найглибше значення терміну “цивілізація” не лише політичне, а радше стосується людської культури. Цивілізація належить до людської історії, бо вона відповідає на духовні та моральні потреби людини. Людина, створена на образ і подобу Божу, отримала світ з рук Творця разом із завданням формувати його на свій власний образ і подобу. Сповнення цього завдання дає початок цивілізації, яка, врешті-решт, є нічим іншим, як “гуманізацією світу”.
У певному значенні цивілізація означає те саме, що культура. І таким чином, можна говорити також про культуру любові, навіть незважаючи на те, що краще дотримуватися сучасного загальновідомого вислову. Цивілізація любові, у її теперішньому значенні, натхнена словами соборової конституції “Радість і надія”: “Христос … повністю відкриває людину для неї самої і відкриває її благородне покликання” [34]. Отже, можемо сказати, що цивілізація любові походить від об’явлення Бога, який “є Любов”, як пише Іван (І Ів 4,8; 16); її влучно змальовує Павло у гімні про любов, який знаходимо у його Першому посланні до коринтян (13,1-13). Ця цивілізація тісно пов’язана з любов’ю, яка “влита в серця наші Святим Духом, що нам даний” (Рим 5,5), і вона зростає як наслідок постійного культивування, яке так просто описує євангельська алегорія про виноградину та галуззя: “Я – виноградина правдива, а мій Отець – виноградар. Кожну в мені гілку, яка не приносить плоду, відрізує Він. А кожну, яка вроджує плід, Він очищує, аби ще більше плоду давала” (Ів 15,1-2).
У світлі цих та інших текстів Нового Завіту можна зрозуміти, що мається на увазі під цивілізацією любові і чому сім’я органічно пов’язана з цією цивілізацією. Якщо першою “дорогою Церкви” є сім’я, то цивілізація любові також є “дорогою Церкви”, яка пролягає через весь світ і скликає сім’ї на цю дорогу; вона через них скликає також інші соціальні, національні та міжнародні інституції, через них і заради них. З декількох причин сім’я фактично залежить від цивілізації любові і знаходить у ній підстави свого існування. Одночасно сім’я – центр і серце цивілізації любові.
Та все ж нема справжньої любові без усвідомлення того, що Бог “є Любов” і що людина – єдине створіння на землі, яке Бог покликав до існування заради нього самого. Людина, створена на образ і подобу Божу, може повністю виявити своє покликання тільки через справжній дар себе. Без такого поняття людини, особи і сопричастя осіб у сім’ї не може бути ніякої цивілізації любові. Так само без цивілізації любові неможливо мати такого поняття особи і сопричастя осіб. Сім’я – первинна клітина суспільства. Але Христос, виноградина, з якої гілки беруть поживу, потрібний для того, щоб ця клітина не наражалася на небезпеку певного культурного викорінення, яка може прийти як із середини, так і ззовні. Справді, незважаючи на те, що, з одного боку існує цивілізація любові, з іншого боку, продовжує існує можливість руйнівної “антицивілізації”, що підтверджують багато сучасних тенденцій і ситуацій.
Хто може заперечити, що наша епоха позначена великою кризою, яка проявляється, передусім, як глибока “криза істини”? Криза істини означає перш за все кризу понятійну. Чи такі слова як “любов”, “свобода”, “справжній дар” і навіть “особа” і “права особи” дійсно виражають своє суттєве значення? Ось чому енцикліка про блиск правди (Veritatis Splendor) виявилася настільки змістовною і важливою для Церкви і для світу, особливо на Заході. Тільки якщо правда про свободу і сопричастя осіб у подружжі та у сім’ї зможе повернути свій блиск, тоді дійсно почне будуватися цивілізація любові і тоді можна буде конкретно говорити – як це зробив Собор – про “підтримку гідності подружжя і сім’ї” [35].
Чому блиск правди такий важливий? Перш за все, через контраст: розвиток сучасної цивілізації пов’язаний з науково-технічним прогресом, який часто досягається однобічним шляхом, і тому видається цілком позитивістським. Позитивізм, як ми знаємо, виливається в агностицизм, в теорію утилітаризму в практиці та етиці. У наш час історія певним чином повторює себе. Утилітаризм – цивілізація виробництва і споживання, цивілізація речей, а не осіб, цивілізація, в якій осіб використовують так само, як речі. У контексті споживацької цивілізації жінка може стати об’єктом для чоловіка, діти – перешкодою для батьків, сім’я – інститутом, який обмежує свободу його членів. Щоб у цьому переконатися потрібно лише глянути на деякі навчальні програми зі статевого виховання, впроваджені у школах, часто незважаючи на заперечення і навіть протест багатьох батьків; чи проабортні тенденції, які даремно намагаються ховатися за так званим правом обох подругів, а особливо жінки вибирати (“за – вибір”). Це тільки два приклади, а можна було б згадати набагато більше.
Очевидно, що в такій культурній ситуації сім’я не може почувати себе в безпеці, оскільки загроза скерована на самі її основи. Все що суперечить цивілізації любові, суперечить цілісній істині про людину і становить загрозу для неї: воно не дозволяє їй виявити своє покликання і почуватися безпечно як член подружжя, один з батьків чи дитина. Так званий безпечний секс, який нав’язується “цивілізацією техніки”, насправді, зважаючи на загальні потреби особи, абсолютно не є безпечним, а в дійсності він надзвичайно небезпечний. Він загрожує як особі, так і сім’ї. Що ж це за небезпека? Це втрата правди про самого себе і про сім’ю, водночас з ризиком втрати свободи, і як наслідок, втрати самої любові. “І пізнаєте правду, – каже Ісус, – і правда визволить вас” (Ів 8,32). Правда і тільки правда приготує вас до любові, яку можна назвати “найчистішою любов’ю” (пор. Сир 24:24, Вульгата).
Сучасна сім’я, як і сім’ї кожної епохи, прагне “найчистішої любові”. Любов, яка не є “найчистішою”, а зведена тільки до задоволення хтивості (пор. I Ів 2,16) чи взаємного використання чоловіком і жінкою один одного, перетворює людей на невільників власних слабкостей. Хіба певні сучасні “культурні програми” не ведуть до такого поневолення? Існують програми, які “грають” на слабкостях людини і таким чином роблять її ще слабшою і беззахиснішою.
Цивілізація любові викликає радість. Радість, поміж іншим, за те, що людина прийшла на світ (пор. Ів 16,21), і за те, що внаслідок цього подруги стали батьками. Цивілізація любові означає радіти правдою (пор. І Кор 13, 6). Але цивілізація, натхнена споживацькою, антинароджувальною ментальністю, не є і ніколи не може бути цивілізацією любові. Сім’я така важлива для цивілізації любові саме через особливу близькість і силу зв’язків, які існують між особами і поколіннями у сім’ї. Проте сім’я залишається вразливою і може легко стати жертвою небезпек, які ослаблюють її чи фактично руйнують її єдність і стабільність. Внаслідок цих небезпек сім’ї перестають бути свідками цивілізації любові і навіть можуть стати її запереченням, певним антисвідченням. Розбита сім’я, зі свого боку, може зміцнювати особливий вид “анти-цивілізації”, що руйнує любов у різних її проявах, з неминучими наслідками для всього життя у суспільстві.