Якою була доля українських костелів після турецької навали?

Подорожуючи по Україні, від Коростишева під Києвом і до самого польського кордону, можна побачити сотні величних римо-католицьких храмів та монастирів, побудованих або перебудованих у XVIII столітті. Коли з припиненням Північної війни завершилась доба постійних війн (а тривала вона більш ніж півстоліття!), у Речі Посполитій почали потрохи звикати до мирних реалій. Пани повертались до своїх маєтків, храми, перетворені турками на мечеті, знову стали християнськими. Символічною стала доля кафедрального костелу у Кам’янці-Подільському: у 1672 році турки, захопивши місто, прибудували до храму мінарет, а у 1699 році, після повернення Кам’янця, на мінарет була поставлена фігура Богородиці.

Однією з перших ознак мирного життя стало масове відродження зруйнованих костелів та кляшторів та перебудова вцілілих. Війни завершились, монахи, священики, викладачі та парафіяни потребували даху над головою. Особливо дбав про відродження святинь львівський римо-католицький владика Ян Скарбек, але і магнати не жаліли грошей. Ще у Раннє Середньовіччя пишний храм був ознакою престижу свого жертводавця чи парафіян,  а закладати монастирі було правилом доброго тону з часів Контрреформації. При чому, якщо раніше храми та монастирі доводилось робити подібними на фортецями, то тепер ніщо не заважало змагатися у розкоші оздоблення, і пізнє бароко розквітає на наших землях пишним цвітом. Саме у цей період творили Бернард Меретин та Георг Пінзель. Варто побачити барокові монастирі та костели (дійсні чи колишні) у Коростишеві, Житомирі, Бердичеві, Корці, Вінниці і далі на схід, до самого польського кордону – і одразу стає зрозумілим наскільки важливою була пишність будівель і для кліриків латинського обряду, і для їхніх вельможних покровителів.

Пишні святині і палаци стояли серед калюж і напіврозвалених халуп – вражаючий контраст. Це значить що власники цих місцин багато дбали про оздоблення святинь, куди ходили – і майже не дбали про добробут своїх підданих. І так в багатьох містах, містечках, селах, при тому що до костелів тут ходили лише поляки і ополячена українська шляхта, які не були тут корінним населенням і перебували в меншості. Цікаво що на оздоблення греко-католицьких церков сильні світу цього тратилися значно менше. Були, звісно, виключення, але не надто численні. Бідне населення, занепала інфраструктура, багаті магнати і багаті костели – така картина була традиційною для Речі Посполитої у часи її занепаду.

За іронією пані Кліо, це масштабне будівництво співпало з занепадом держави, при чому не раптовим, а тривалим та поступовим. Армія Речі Посполитої вже не була здатною протистояти сусідам, королі стали маріонетками в руках Росії, Швеції чи Франції, економіка безнадійно відставала, а міста занепадали – зате силами магнатів зводились величні палаци та костели, а бали та учти ставали все більш розкішними. І Римо-Католицька Церква в Речі Посполитій розділила з своєю країною, своїм народом цей занепад.

Як то бувало і раніше, ганебні чи курйозні випадки, пов’язані з Церквою та Її слугами, швидко ставали відомими. У 1710 році львівським єпископом був номінований Миколай Поплавський, канонік з Познані. До інтронізації він не дожив, але постаттю він став доволі знаковою для свого часу. Прославився тим що в якості інквізитора вів справу Казимира Лищинського, білоруського шляхтича, єзуїта який після кількарічних студій вийшов з чину, зайнявся політикою, а потім написав трактат «Про неіснування Бога» в якому (як видно з назви) заперечував існування Бога та нападав на офіційну Церкву:

«Релігія створена людьми невіруючими, щоб їм віддавали почесті... Віра в бога запроваджена безбожниками. Страх божий вселений тими, хто не мають страху для того, щоб їх боялися. Віра, яку вважають священною, - це людська вигадка».

До речі, певний час Лищинський жив і працював у Львові. І ось, стараннями Миколая Поплавського у 1689 році Лищинського було засуджено і спалено – разом з його траткатом від якого залишилося лише кілька цитат. Страта єретика – це була небачена справа у багатоконфесійній Речі Посполитій, яка викликала протести від численних послів та урядовців. Лист з протестом написав навіть Папа Римський – адже після завершення тридцятилітньої війни вбивати за віру у Європі вже стало ознакою поганого тону!

А ось єпископ-помічник СамуїлГловінський (слудив з 1733 по 1776 рр), прославився тим зо вирішив заснувати у Львові колегіум для шляхетної молоді на зразок варшавської школи «ColegiumNobilium». Головна проблема цього задуму полягала в тому що у Львові вже діяв один колегіум – єзуїтський, який встиг потихеньку перетворитись на університет. Товариство Ісуса встигло закріпити за собою репутацію кращих з кращих у справі освіти, проповіді, душ пастирства та інших сферах церковного життя, і їхня негласна монополія подобалась не усім. Особливо мріяли повалити єзуїтську владу єпископи – і сам Гловінський, і його начальник, архієпископ Миколай Вижицький. Майбутню школу вони збирались віддати ченцям піарам, які служили у місті Лева з 1718 року. Почувши про плани єпископів, львівські єзуїти почали протестувати, не бажаючи втрачати монополію на освіту. Вижицький швиденько змінив свою думку, і Гловінський лишився з своїм проектом сам на сам. У 1748 році він пише звернення до Папи Римського (ним був Бенедикт XIV) та короля Августа ІІІ з проханням надати дозвіл на заснування у Львові конвікту (школи з гуртожитком в одному комплексі). У 1748 році король затвердив фундацію, і знову єзуїти почали протестувати. Зійшлись посередині – конвікт відкривали, але без школи – лише келії для проживання. Монопольне право на викладання залишалось за товариством Ісуса. Через рік король нову втрутився, та й Папа (кому не надто подобалось що єзуїти перетворились на своєрідну «державу в державі») вирішив стати на бік піарів, і у 1750 році дав їм право на викладання у школах Львова. Гловінський одразу купує села Винники та Підберізці щоб прибутки з них йшли на утримання майбутньої школи. Водночас єпископ пішов на цікавий крок: почав будувати колегіум не у Львові, а у Винниках – мабуть, щоб уникнути бійок між студентами різних закладів. Колегіум відкрився у 1758 році. З часом його взяла під своє покровительство австрійська імператриця Марія Терезія. Проте після смерті СамуїлаГловінського школа почала занепадати. З часом монастир закрили, а у приміщенні (до речі, перебудованого з колишнього замку) влаштували тютюнову фабрику. Збереглись звістки що піари, які володіли Винниками та Підберізцями як справжнісінькі феодали, були не надто добрими панами, і селяни у цих місцинах мали від 4 до 6 днів панщини на тиждень. Проте ці звістки можуть бути перебільшенням.

Змагання чернечих орденів за вплив та владу було звичайною річчю. 1748 рік запам’ятався львів’янам завдяки дивній сварці між монахами кармелітського і капуцинського монастирів. Ці дві обителі стоять у Львові на вулиці Підвальній неподалік один від одного. Мабуть, мешканці навколишніх вулиць, яким однаково близько було і до одного, і до другого храму, і через це потенційні парафіяни стали тією самою грушею на межі, через як сварились сусіди в романі «Вогнем і мечем». Отже, кармеліти почали перекопувати дорогу до монастиря капуцинів, а потім навіть влаштовували з ними бійки з використанням дрючків та іншого болючого, хоча і не летального обладнання. На щастя, сварка ця довго не тривала, але в історію вона таки увійшла – під назвою «монахомахія».

Крім заснування нещасливого конвікту, СамуїлГловінський увійшов в історію як учасник не зовсім приємної історії, коли Римо-Католицька церква була вплутана у єврейські релігійні чвари

Інквізитори та шахраї

Неоднозначною була роль Католицької Церкви у подіях які відбулися у середині XVIII століття на Поділлі. Ще у попередньому столітті, коли на хвилі звісток про жахи Хмельниччини євреї очікували на кінець світу або прихід Месії, у Османській імперії з’явився юдей-каббалістСаббатайЦві який якраз у 1648 році оголосив себе Месією. Він почав подорожувати по містах Османської Імперії де були єврейські спільноти, всюди його приймали та вихваляли – аж поки султан не поставив Саббатая перед вибором – смерть або прийняття ісламу. Той прийняв іслам, і на цьому його месіанський рух завершився. Лише окремі прихильники Саббатая або не вірили у його відступництво, або тлумачили його як символічну жертву чи вимушений крок заради спасіння світового єврейства. З їхнім вченням познайомився Яків бен-ЄгудаЛейб, виходець з Поділля.

Батьки його перебрались до Валахії, яка на той час була під турецьким пануванням. Буваючи по торгових справах у Туреччині, Яків приєднався до послідовників СаббатаяЦві і згодом проголосив себе його реінкарнацією. До такого синкретичного вчення він додав ще публічні порушення заповідей Тори (трактуючи це тим що, нібито, у останні часи порушити Тору – значить виконати її, тим більше що він, Месія, має на це право), чим накликав на себе гнів місцевих євреїв. Рятуючись від переслідувань, він тікає у рідне Поділля де створює власну секту. Послідовники його почали з’являтись по цлій Західній Україні – у Луцьку, Львові, Дубно, Бродах, Староконстянтинові. Звісно, традиційні євреї ставились до нового Месії ворожо. Між іншим, його звинувачували у влаштування масових оргій (виводячи це з вчення про «Тору навиворіт»). Якраз за влаштування оргії на ярмарку у Лянцкоруні його з послідовниками 27 січня 1757 року було заарештовано. Тяжко сказати наскільки правдивими були ці звинувачення, але так чи інакше Яків бен-Єгуда (як турецький підданий він звільнився від суду) вирішив попросити прихисток… в Миколая Дембовського, римо-католицького католицького єпископа Кам’янця Подільського.

Звернувшись до єпископа, «месія» так представив йому своє вчення що Дембовський вирішив що Яків з послідовниками сповідують майже правдиве християнство, і за це ортодоксальні євреї їх переслідують. Між іншим, він доводив що у Талмуді зневажається Христос і християни, а ортодоксальні євреї вживають християнську кров у ритуальних цілях. Оскільки подібні криваві наклепи були доволі поширеними у середньовічній Європі (а у Росії дожили до початку ХХ ст.), словами Якова єпископ зацікавився. До того ж, у тому ж році 1757 році Яків бен-Єгуда офіційно хрестився – у Львові, у Латинській Катедрі. Хрестив його архієпископ СамуельГловінський. Тепер «месію» звали Яків Франк і він мав офіційну підтримку Католицької Церкви. І ось, владика Миколая Дембовський вирішує організувати великий диспут між прихильниками Франка та традиційними ортодоксальними євреями.

Гасла єпископського проекту виглядали красиво: допомогти потенційним християнам звільнитись від контролю ворогів істинної віри. Навіть якщо перекласти це простою прагматичною мовою, мета виглядала доволі пристойно: послабити вплив традиційних юдеїв-талмудистів та підтримати нову секту щоб ті якнайскоріше здобули ще більше прихильників та почали масово переходити на католицтво (як йому обіцяв провідник секти). Розрахунок Франка у свою чергу був простим: заручитись підтримкою могутнього союзника та здобути більше прихильників які визнаватимуть його новим Месією. Перекрутити вчення так щоб воно здалося приємним єпископові, навіть перейти у католицтво для нього не було проблемою: ще СаббатайЦві у свій час змінив віру. Чи знав Дембовський про екзотичні подробиці вчення Якова Франка? Як він дивився на звинувачення його у влаштуванні оргій (якщо ці звинувачення мали під собою реальну підставу)? Чи розумів він взагалі у яку тонку та малозрозумілу справу втрутився? Дізнатись про це зараз вже неможливо. Напевно можна сказати одна: владика всерйоз захопився ідеєю навернення євреїв за допомогою Франка і заради цього готовий буз ризикнути. Митрополит Гловінський його у цьому, дивлячись по усьому, підтримував.

І ось, скликаний Церквою диспут між традиційними юдеями та франкістами відбувся – у Кам’янці Подільському, з 20 червня по 10 вересня, 10 днів дискусій з великими перервами між ними. Арбітром та суддею у цьому диспуті виступив єпископ, і 17 жовтня його суд передбачувано присудив перемогу франкістам. Після цього пролунав вирок: рабини мають скасувати санкції проти франкістів у Лянцкоруні та виплатити їм велику компенсацію. Але на цьому владика Миколай не зупинився: юдеї мали заплатити додатковий податок на потреби церкви у Кам’янці. А ще суд постановив спалити Талмуд як шкідливу книгу.

Це вже було перевищенням повноважень. У багатоконфесійній Речі Посполитій траплялися різні інциденти, проте спалення талмудів та примус юдеям платити податки на церкву – це було щось нове. Керівники єврейський громад подали апеляцію до королівського суду та до папської курії. Дембовського це не зупинило – ще до винесення остаточних рішень його судові виконавці почали вилучення та спалення Талмудів. Аж ось, 17 листопада 1757 року, в розпал своєї «інквізиторської» кампанії владика несподівано помирає. І подільські євреї, і подільські католики, незвиклі до такої релігійної нетерпимості, вбачали у цьому кару Божу. Спалювати талмуди припинили. Зате єврейські лідери поновили гоніння проти франкістів. Є звістки що одного з послідовників Франка юдеї роздерли на шматки просто на площі. Послідовники нового месії переселилися на турецьку територію (благо Османська Імперія починалася вже за Дністром, на Буковині) та прийняли іслам щоб заручитися підтримкою місцевої влади.

Через рік Франк попросив в польського короля Августа ІІІ дозвіл повернутися до Речі Посполитої. Той дозволив, і месія з послідовниками переправились через Дністер та оселились неподалік Хотина, вподобавши собі декілька сіл. Франк знову став патріархом невеличкого релігійного руху, його шанували майже як бога, жертводавці з Туреччини залишали в нього щедрі пожертви, але реінкарнації СаббатаяЦві цього було недостатньо. Він прагнув знову поширити свій вплив на Поділля, Волинь та Галичину – отже, почались нові переговори, тепер вже безпосередньо з королем та львівським архієпископом. Франк просив про новий диспут з талмудистами, обіцяючи надати докази ритуальних вбивств в юдаїзмі. Ще він просив про земельні наділи вздовж Дністра. Диспут йому влаштували, провадив його львівський канонік Стефан Мікульський – який (як і очікували) оголосив франкістів переможцями. Щоправда, плітки про ритуальні вбивства львівський рабин ХаїмКохенРаппопорт легко спростував.

Спалювати талмуди цього разу ніхто не збирався, але християнські можновладці почали вимагати від Франка негайне обіцяне масове хрещення. Франк легко погодився, і 17 вересня 1759 року уся його секта (до тисячі чоловік) охрестилися. Сам месія охрестився ще два рази, при чому, хресним його став король Август ІІІ, а сам він отримав ім’я Йосиф. Хресними батьками стали представники місцевої шляхти які ввели своїх похресників у аристократичні кола. У суспільстві «новонавернених» сприймали з симпатією, і все йшло непогано, аж поки справою Франка не зацікавився папський нунцій, адже уся ця авантюра виглядала доволі підозріло. Виявилося що навернення Якова-Йосифа було суто показовим, нову віру він не сприйняв і продовжував проповідувати власне вчення, а себе – вважати Месією. Більш того, свої спільноти він робив дедалі більш замкнутими (на зразок сабатіанців у Туреччині). Вирок був доволі виваженим: франкістів не переслідувати (щоб не відвадити від християнства), а провідника їхнього заарештувати. У 1760 році Франка ув’язнили у фортецю у Ченстохові.

Ув’язнення було доволі м’яким, «месія» міг зустрічатись з сім’єю та послідовниками, яких він закликав переходити на католицтво. Водночас він, перебуваючи під впливом близькості знаменитої ікони Богородиці, сформулював вчення про реінкарнацію Богородиці (вона ж божественні шхіна, Божа присутність з Старого Завіту). Такими реінкарнаціями він вважав жінку СабатаяЦві та власну доньку Єву.

Коли у 1767 році під час Барської Конфедерації російські війська вдерлись до Польщі, він писав до православного духовенства, просив про покровительство та обіцяв перейти усією спільнотою на Православ’я, але не вийшло – традиційні юдейські рабини налаштували російське духовенство проти нього.

У 1772 році, під час першого розподілу Польщі, росіяни, опанувавши Ченстохову, його таки звільнили. Франк відправився у Брно де зібрав прихильників, створив з них невеличку армію та перейшов у австрійське підданство. Помер він у 1790 році у німецькому місто Оффенбах де жив, видаючи себе за польського барона. Його послідовники, які перейшли на католицтво (загалом, за 30 років навернулося близько 25 тисяч чоловік), передавали йому пожертви, то ж, жив Франк на широку ногу – місцеві жителі навіть переказували чутки що він – це російський цар Петро ІІІ, а його донька Єва – російська імператриця або принаймні її донька.

Важко сказати чи вийшли справжні християни з навернених франкістів (для яких, дивлячись по усьому, саме їхній вчитель був правдивим Месією). Зате очевидним є що Церква, вплутавшись у його авантюри, проявила себе не з кращого боку і дала євреям ще один привід говорити про переслідування з боку християн – при тому що і самі юдеї ніколи не відрізнялись терпимістю. При чому, мотиви в єпископів були скоріше за все щирі те безкорисливі, і Дембовський з Гловінським вважали що не переслідують євреїв, а радше підтримують християн проти нетерпимої ортодоксальної верхівки – тим більше що ортодоксальні євреї завжди переслідували інакодумців в міру можливостей (починаючи відлученням від синагоги і завершуючи публічними вбивствами). У будь-якому разі, ця історія була скоріше виключенням ніж правилом для міжконфесійних відносин того часу. Справедливим також буде дивитись на події тих століть через призму покаяння яке у 2000 році приніс Папа Римський Іван Павло ІІ за усі прояви нетерпимості католиків по відношенню до євреїв. Утискали євреїв і протестанти, і православні, і католики – але лише католики визнали свою провину і перед Богом, і перед людьми.