Замойський Синод

І Як то часто буває, за політичними змінами, за війнами, окупаціями  і визволеннями завжди йдуть слідом зміни культурні. Спочатку народи воюють, потім зупиняються і намагаються осмислити ким вони стали за роки війни. І ось, для унійної церкви прийшов час осмислити те чим вона стала. За 60 з гаком років від початку Хмельниччини до розгрому шведів вона пережила знущання і переслідування з боку козаків і росіян, кілька разів стояла на порозі повного знищення, але вистояла, приєднала до себе кілька великих єпархії і потужних культурних центрі, збільшилась в кілька разів, виростила кілька поколінь кваліфікованих, освічених кліриків. А головне – і держава, в якій утворилась, жила і розвивалась уніатська церква, і народ, якому вона служила, за цей час також змінились. Перш за все, Україна розділилась між Річчю Посполитою і Москвою, на землях на захід від Дніпра православні перейшли в унію, а на землях на схід від Дніпра і в Києві уніатів і раніше не було, а тепер тим більше не могло бути. Значить, діалог і спроба примирення з православною церквою стали для уніатів неможливими. В цьому була і своя перевага – якщо раніше перед тим як запозичити в римо-католиків якусь цікаву практику, єпископи і монахи думали, а чи не завадить це можливому возз’єднанню з православними братами, то тепер з цього приводу вже можна було не турбуватись. Уніати опинись один на один з самими собою, і єдиними сусідами здатними здійснювати на них культурний вплив, були поляки і литовці, які були римо-католиками.

 

Щоб зрозуміти що таке західний культурний вплив, нам, українцям 21 століття, слід подивитись навколо. Сполучені Штати Америки не змушували нас носити джинси і жувати жуйки. Вони не вводили в чорне море авіаносці з метою змусити нас дивитись «Термінатора» чи їсти біг-маки. Американські місіонери у 90-х роках прибували сюди не під збройною охороною. І тим не менше, євангелицькі церкви в нас є, у макдональдсах завжди черги, американське кіно дивляться усі, а джинси давно ховають під собою ноги практично усіх громадян колишнього СРСР. Просто джинси – зручний одяг, макдональдс – один з найбільш пристойних фастфудів, і незалежно від переконань – справжній чоловік пустить сльозу, переглядаючи «Хоробре серце». Можна не любити радянський союз, але неможливо бути байдужим до фільмів Рязанова, Захарова чи Гайдая, пісень Утьосова чи Висоцького. Ніякої політики – просто культурний вплив.

 

Так само було і на початку 18 століття. Унійні священики, монахи, єпископи з одного боку любили свій обряд, свою мову, свої традиції. Але вчились вони в Римі, вчились за єзуїтськими підручниками, церковно-словянську мову розбавляли латиною. Більш того, жили вони в країні де латинська, католицька культура була панівною. Найкращі школи бути римо-католицькими, найкращі храми були римо-католицькими, найкращу музику і найкращі книги писали римо-католики. Звісно, в ті часи на перше місце в галузі культурного розвитку виходили протестантські країни – Англія, Голландія, Пруссія, але до них було далеко, та й в культурі їхній для церкви залишалось занадто мало місця щоб брати з них приклад.

 

Більш того, в сучасному світі можна пообідати гамбургером, а повечеряти борщем, сьогодні подивитись «Врятувати рядового Райана», а завтра «В бій йдуть одні старики», надягнути джинси з вишиванкою і поставити патріотичний дзвінок на китайський телефон, увімкнути в машині пісні УПА і поїхати в Польщу на заробітки. Так само у 18 столітті уніатське духовенство з одного боку прагнуло зберегти православні традиції, а з іншого – підсвідомо наслідувало латиську моду. Варто подивитись на портрети митрополитів і єпископів того часу щоб зрозуміти це: сутани на ґудзиках, маленькі шапочки на голові, герб на стіні охайні бородки, які з часом меншають і взагалі зникають, маленькі молитовнички в доглянутих пальцях, хрестики замість панагій. Одразу видно який в них ідеал краси і охайності. І якщо навіть українські православні митрополити в Росії писали щоденники польською, то що вже казати про уніатських митрополитів у Вільні чи Львові!

 

В цьому не було нічого нового. Так роблять усі сильні світу цього які прагнуть підняти культурний рівень, і свій і свого оточення. Монахи Раннього середньовіччя називали себе сенаторами і писали латинські елегії. Карл Великий іменував себе імператором. Київські князі рядились у візантійські плащі і будували церкви у візантійському стилі.  Петро Перший голив бороди боярам, змушував усіх носити голандські куртки і французькі камзоли. Пізніше так само японці заборонятимуть самураям ходити по вулиці з мечами. Таке свідоме чи підсвідоме наслідування сусідньої вищої культури – ознака сильного бажання і самому стати кращим, і інших зробити. Отже, галицькі, волинські, білоруські єпископи української церкви наслідували латинським традиціям просто тому що хотіли стати врівень з ними, дивитись їм в очі не знизу вгору, а як рівний рівному.

 

Не слід забувати і про те що якщо раніше українська православна церква буда для уніатів стратегічним партнером, з яким треба було дружити і намагатись об’єднатись, то тепер, по-перше, українська православна церква зникла, перетворившись на російську, а по-друге, російська церква в той час швидко перетворювалась з самостійного організму на безправний гвинтик державної машини. Слід згадати що у 1718 році в Росії почалась робота над духовним регламентом, а у 1721 році він був остаточно впроваджений, і головою церкви в Росії став цар. Православну церкву уніати тепер могли повісити на стіні в рамці з підписом «ось такими ми бути не хочемо».

 

То ж не нема нічого дивного в тому що священики, монахи і єпископи унійної церкви в Західній Україні і Білорусії свідомо чи підсвідомо переймали римо-католицьку естетику. Дзвіночок на початку відправи і перед причастям, коротка читана відправа в будні, часте причастя, лавки, публічні молебни, процесії з святими дарами, статуї в церквах. Поширювалась мода ставити в церкві бічні вівтарі. При цьому слід зазначити що на півночі, на литовських і білоруських землях, які поєднались з Римом ще у 1596 році, такі практики давно вже існували, а ось на півдні, у Львівській, Перемишльській і Луцькій єпархіях, які приступили до унії не так давно, подібні латинські запозичення здавались чимось новим і незвичним. І ось, в унійній церкві намітились два явища, дві тенденції на які слід було звернути увагу, осмислити їх і вирішити що робити далі. Треба було вирішити чи можна піддаватись латинській моді і якщо можна то до якої межі . Треба було усунути розбіжності між єпархіями або принаймні звести їх до мінімуму.

 

Одним словом, в церкви накопилося кілька питань які треба було вирішити. Споконвіку для таких речей збирали собори – вселенські чи помісні. Єпископи, представники монастирів і білого духовенства, делегати від мирян на загальному зібранні обговорювали питання які слід було вирішити. І ось, з 26 серпня до 17 вересня 1720 року був проведений помісний собор унійної церкви, який увійшов в історію як Замойський синод.

 

Відбувся він в Замості – красивому місті на півдорозі між Львовом і Любліном. Зараз це територія Польщі, але в свій час це була Київська Русь, потім Галицько-Волинське князівство, а на початку 18 століття це було Воєводство Руське, етнічні українські землі. Місто це збудував канцлер Ян Замойський наприкінці 16 століття, і до наших днів тут зберігся чудовий ренесансний архітектурний ансамбль: фортеця, ратуша, ринкова площа, арсенал, кілька костелів і церков, синагога. А в той час головною перлиною міста була Замойська академія, заснована тим самим Яном Замойським. Це була одна з небагатьох приватних академій, і рівень навчання тут був досить високим. А ще тут навчалось багато українців. Отже, це був значний культурний і науковий центр, рівно віддалений і від Вільна, і від Почаїва.

 

Митрополитом унійної церкви в той час був Лев Кішка, непоганий служитель і лідер. Він боровся за створення пристойних семінарій в кожній єпархії, відкрив багато народних шкіл. А ще він був прихильник збереження східного обряду і противник латинських запозичень. Можливо, причина таких поглядів полягала в тому що забагато митрополит чув закликів до уніатів переходити в латинський обряд і ставати поляками. В той час навіть памфлет такий по Польщі ходив – «Проект ліквідації Русі».

 

Отже, в Замості 26 серпня 1720 року зібрались 7 єпископів, протоархімандрит, василіанського чину, сім архімандритів, 129 делегатів від білого і чорного духовенства нижньої ланки, вікарій Супрасльської архімандрії, два делегати від Львівського братства і миряни – представники міщан і шляхти. В якості почесного спікера цієї маленької верховної ради, спікера який не міг впливати на хід собору і просто придавав ваги і легітимності на собор прибув папський нунцій Ієронім Гримальді.

 

Почався собор з того що делегати висловили необхідність тісніше згуртуватись навколо Ватиканського пагорба перед лицем загрози з деспотичного Сходу. Що ж, Росія сильнішала з кожним днем і все більше лізла у справи Західної України. Російські посли, гідні  попередники Лаврова і Чуркіна, протестували кожного разу як хтось переходив в унію. Петро Перший, при усіх чеснотах цього талановитого монарха, ставився до православної церкви як зараз Путін до росіян - зневажав в себе вдома і демонстративно захищав за кордоном. Отже, галичани, волиняни, подоляни і білорусі, які, мабуть, не зовсім хотіли що про них піклувався не зовсім чемний цар не зовсім чемної держави. То ж якщо за часів Петра Могили уніати намагались бути ближчими до православних щоб дружити і возз’єднатись, то тепер, коли возз’єднання могло бути лише таким як в кота з мишею, учасники Замойського синоду прагнули якомога скоріше і зрозуміліше відмежуватись від тодішнього русского міра.

 

Отже, не дивує що серед рішень, які приймали на цьому синоді, першим було рішення додати в Символ Віри згадку що Дух Святий таки походить від Отця і Сина. Тобто, вставити те саме пресловуте латинське «філіокве», тобто «і від Сина», яке відрізняє католицьке сповідання віри від православного. Півтораста років тому творець унії Іпатій Потій в Римі домігся права не додавати це «філіокве» в символ віри унійної церкви, і ось, тепер його послідовники вставляють цей додаток з власної ініціативи! Крім того, було вирішено обов’язково на літургіях згадувати Папу Римського, чого раніше не було. Тобто, якщо раніше греко-католики наголошували що вони «більш православні ніж католики», то тепер вони вирішили стати «більш католиками ніж православними». І якщо раніше уніат міг причащатись в православного,то тепер ця практика була заборонена.

 

Інші положення собору стосувались головним чином літургійної практики. Було вирішено створити єдиний служебник для єпархії України і Білорусії. Частину латинських запозичень заборонили, але більшість офіційно дозволили. Наприклад, читані літургії – «там де цього потребувала парафія». Замість антимінсної губки, якою витирали сліди від євхаристійного вина, впровадили рушничок. скасували обряд вливання теплої води перед святим Причастям. Дозволилиофіційног дзвонити у дзвіночок під час відправи – як в римо-католиків. Під час хрещення дитину тепер не занурювали у воду, а кропили. І новоохрещеній дитині не дозволяли приймати причастя. Відтепер дитина могла причащатись лише у свідомому віці.

 

Загалом, більшість нововведень Замойського синоду були досить раціональні, корисні і спрямовані посилити духовну дисципліну, покликані краще пояснити вірним і правила віри і традиції церкви. Наприклад, на синоді була ухвалена практика щоденної літургії. Вірних заохочували до частого причастя і сповіді, для цього спеціально відмінили триденний піст перед сповіддю. А сповідники мали перед тим як стати на стезю служіння скласти окремий іспит з морального богослов’я. Ще митрополит домігся рішення створювати школи для духовенства при кожному монастирі. Викладачами в цих школах були ченці-василіани.

 

Підсумовуючи висновки цього собору, можна сказати що він офіційно легітимізував латинський вплив на унійну церкву, яка немов хатка на курячих ніжках повернулася на захід передом і на схід задом. Щоправда, усі ці нововведення стосувалися виключно літургійної практики і естетики, за винятком хіба що додаванням «філіокве», але все одно – для вчорашніх православних, які багато століть проголошували анафеми за найменші дрібнички, це був нечуваний відхід від звичний традицій. Більш за все здивувався Папа Римський який довго вагався чи благословляти рішення цього синоду чи ні. І в Римі, і у Вільні, і у Львові намагались обмежити вплив латинських традицій, видавали традиційні служебники, скликали літургійні комісії, але усі ці спроби були марними. Мабуть, часткове златинщення греко-католицької церкви були викликане потребами часу і загальним духом тієї доби.

 

Мабуть, саме тому Замойський Синод став важливою віхою в історії української греко-католицької церкви, багато в чому зумовивши її подальший розвиток. Хоча, якщо бути точнішим, унійні єпископи як добрі моряки відчули в який бік дує вітер і розвернули вітрила так щоб їхній корабель плив куди треба. Завдяки рішенням цього собору з кожним роком все сильнішим ставав вплив Чину Святого Василія Великого. Монахи, які були головними прихильниками латинської моди, мали найкращу освіту, були найкращими вчителями, проповідниками, письменниками. Вони могли на рівних говорити з латинськими біскупами, з магнатами і князями, адже їхня освіта і вміння себе поводити викликали повагу. Не в останню чергу завдяки василіанам і їхній політиці європеїзації східного обряду середина 18 століття стала добою будівельного  буму серед греко-католиків. Уніати остаточно освідомили себе повноцінними громадянами католицького суспільства і вирішили втілити це у зовнішньому і внутрішньому вигляді своїх храмів. Львівський єпископ, пізніше митрополит Атанасій Шептицький починає будівництво собору святого Юра, який став найвищим і найкрасивішим храмом Львова. Магнат Миколай Потоцький, відомий початку своїми бенкетами і свавіллям, а пізніше – благочестям і доброчинством створює величний ансамбль Почаївского монастиря. Розбудовуються уніатські монастирі і церкви по цілій Україні і Білорусії, і більшість з них не поступається красою латинським храмам. Всередині церков почали ставити скульптури і лавки. Українські і білоруські іконописці, такі як Василь Петранович, Юрій Радивілівский чи Лука Долинський все менше уваги звертали на візантійські іконописні канони і все більше – на прийоми бароко. Іконостаси поступово перетворились на відкриті вівтарі, на зразок римо-католицьких. На щастя, старі іконостаси не руйнували – їх переносили до храмів на передмісті чи сільських церков, де вони зберігаються і зараз – за винятком тих що забрали до музеїв. Греко-католицька церква в Україні і Білорусії остаточно сформувала своє обличчя, свої традиції і вподобання. Завершилась одна з найцікавіших сторінок в історії України і українських церков – римо-католицької, греко-католицької, православної. А попереду була нова сторінка, нова доба, нові перемоги і випробування, нові здобутки і втрати.