Злий геній Теофана Прокоповича

Цар успішно реформував армію, збудував флот, розбив шведів в усіх битвах, отримав омріяний вихід до Балтійського моря, приєднав до Росії відібрані в шведів прибалтійські землі. Стара Московія все швидше перетворювалась на Російську Імперію. Кожен успіх переконував царя в тому що він йде сам і свою державу в правильному напрямку, і з кожним успіхом талановитий і самовідданий цар ставав все більш зухвалим і самовпевненим. Заради успіху своїх справ він і себе не шкодував, і інших шкодувати не збирався. Тому Петровські реформи і здобутки обернулись смертю десятків тисяч українських і російських селян, солдат і козаків які загинули в боях, на будівництві фортець і міст. Вони обернулись швидким знищенням молодої української держави і поступовим знищенням науки і мистецтва Східної України – адже Петро Перший не терпів жодної опозиції чи обмеження своїх священних прав і повноважень і ідеалом державного устрою вважав абсолютну монархію, сувору централізацію влади.
Особливо це вплинуло на становище церкви і в Росії, і в Україні. І що цікаво, ці реформи, фатальні і для Київської церкви, і для московської церкви, були запроваджені за активною участю українця Феофана Прокоповича – вченого, автора багатьох теологічних і філософських творів, ректора Києво-Могилянської академії якого цар поступово наближав до себе і врешті решт забрав до Росії – як в свій час зробив вже з багатьма українськими церковниками. Але на відміну від більшості своїх земляків, які ставились до проектів Петра обережно і взагалі мали власну думку щодо розвитку церкви, Феофан Прокопович розділяв погляди Петра в усьому, до найменших дрібниць.
Це вплинуло на кар'єру цієї непересічної людини. У 1716 році на запрошення царя цей київський вчений перебирається до Санкт-Петербургу – нещодавно заснованої нової російської столиці, в якій втілились усі риси характеру і самого Петра, і усієї його доби. Місто на морі, місто на кордоні, місто-порт, місто-фортеця, задумане за останнім словом тодішньої науки, місто яке увібрало в себе кращі риси Лондона і Амстердама. Тут Петро по можливості збирав усіх своїх соратників і однодумців, з якими ділив і тяжку роботу і буйне дозвілля. Одним з таких однодумців і соратників з часом і стає Феофан Прокопович. Його призначають архієпископом Псковським і Нарвським – і це було символічно, адже Нарва, красиве і ділове торгівельне місто, ключ до Балтики, була відвойована від шведів лише 14 років тому, і її захоплення було важливою віхою на тріумфальному шляху петровської Росії. Але хоча архієпископ і бував досить часто в своїх єпархіях, але головним його завданням була участь в церковних реформах Петра.
Загалом, Прокопович, цей дивовижний філософ і вчений, визнаний в багатьох європейських країнах, по багатьох питаннях мав свою думку – чим і прославився. Точніше, він знав багато думок і точок зору, з чимось погоджувався, з чимось не погоджувався так форував власну філософську теологічну систему. Наприклад коли він писав що Бог існував «раніше буття світу... як найдосконаліший розум» - він схилявся до об'єктивного ідеалізму. Стверджуючи що виникнення світу речей сталося шляхом божественної еманації, він наслідував ідеям неоплатонізму. В інших поглядах він близький до пантеїзму і деїзму Джордано Бруно (за що власне, Бруно і спалили) чи Бенедикта Спінози. Наприклад, в трактаті «Натурфілософія» Прокопович пише: «Під природою розуміють самого Бога». Або в іншому місці: «Повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, в яких Він з необхідністю існує і які Він рухає».Є в нього і інші вислови: «У природі існує й живе Бог», «Бог є в речах», «природа зберігається Богом, а це все одно, що зберігаються субстанції».
А ще Прокопович багато виступав проти антропоморфізму в розумінні Бога: «Не розумно міркують ті, — говорить він,- які думають, що Бог є подібним до складу людини і що нібито він має і голову, і бороду, і руки, і ноги та всі інші тілесні члени». На думку Прокоповича погляди «антропоморфітів, які суєсловили про Бога, що він має подібні тілесному складові нашому органи» є не що інше як пережитки язичництва.
Інші погляди Прокоповича стосуються астрономії і фізики:
«Світ... не є нескінченним, але замкненим та обмеженим певними границями».
«Передусім, треба знати, що рух з часом має дуже тісний зв'язок так, що ніщо не рухається інакше як у часі і ніщо не вимірюється часом, якщо не рухається».
«...матерію не можна ніколи створити, ані зруйнувати, також ні збільшити, ні зменшити ту, яку створив Бог на початку світу, і якою і в якій кількості створена, такою залишається досі й буде залишатися завжди».
А ще він вчив що Чумацький шлях є скупченням зірок, що може бути багато світів, атом ділиться на менші частиці, які і в свою чергу діляться на менші «всі... тіла теж складаються з нескінченно подільних тілець». Такий собі універсальний науковий геній 18 століття!
І, як то часто буває з універсальними геніями, Прокопович мав свою думку і з приводу того як слід керувати державою. Хоча тяжко сказати чи він насправді так думав, чи то просто піддакував російському цареві. Все ж таки Прокопович був не лише великим вченим, а і великим підлабузником і інтриганом. Так чи інакше, погляди свої він декларував відкрито, залишивши по собі кілька творів, присвячені теорії держави і суспільствознавства – наприклад, «Слово про владу і честь царську» або «Правда волі монаршої».
Як християнин, як людина просвічена і освічена, Феофан Прокопович виходив з того що ключовим критерієм ефективності влади є суспільна користь. Отже, правитель мусить дбати про цю суспільну користь, про добробут народу, безпеку держави, про духовне і світське навчання. Але відповідальність він несе виключно перед Богом. Архієпископ писав:
«Всяка верховна влада єдину свого встановлення причину кінцеву має — всенародну користь. Це лише знати народ мусить, що володар зобов'язаний його користю опікуватися, проте в справах опіки не народу, а єдиному Богові ... підлягає».
При цьому, Феофан Прокопович вважав що найбільш ефективна влада яка централізована і не має жодної опозиції – такої як феодальний роздріб чи сильний авторитет церкви. Монархія має бути абсолютною і необмеженою, а церква, за його думкою, має бути підпорядкована державі. Саме з такої позиції, з позиції що не можна створювати конкуренцію цареві в справі піклування про користь народу, що має бути один цар, а усі інші мають бути простими виконавцями царської волі, Прокопович критикує католицьку церкву, яка протягом усієї своєї історії з перемінним успіхом боролася за свою незалежність від світської влади. Цікаво що в працях своїх Прокопович, як і більшість теоретиків держави усіх часів, розглядає три моделі державного устрою, відомі ще з античності: аристократію, демократію й монархію. Але більшість дослідників історичний аналіз цих устроїв зазвичай наводив на думку що найкращий варіант – це демократія або обмежена монархія, зважаючи на успіхи древніх афінян чи римлян. Проте Прокопович не ставив питання про те який з цих устроїв є найкращим, а про те «який тому або іншому народові найпотрібніший». Цікава аргументація! Так і в наші часи роблять прихильники «особливого шляху» на зразок Путіна або Кім Чен Ина – намагаються довести що хоча в усьому світі республіка, демократія, обмеження влади давно довели свою ефективність, але ось нам, враховуючи наш унікальний менталітет і особливості історичного шляху, потрібна саме необмежена монархія з покараннями усіх незгідних!

ТОЛЬКО МАССОВЬІЕ РАССТРЕЛЬІ...
Особливо цікаво було чути такі речі в вченого який отримав освіту в Україні, Італії, Франції, Швейцарії і Німеччині – тобто, в тих країнах де або взагалі не було монархів, або монарша влада споконвіку обмежувалась парламентом або впливом церкви. А ще цікавіше читати як єпископ закликає обмежити вплив церкви і взагалі підкорити її державі. Звісно, буває всяке. Були в історії священики які писали антирелігійні трактати, були папи-розпусники, так само як королі-республіканці чи аболіціоністи-рабовласники. Історія багата на різні парадокси. Але враховуючи що Феофан Прокопович був не лише науковим генієм, але й генієм підлабузництва, він скоріш за все, в своїх творах викладав не стільки власні думки скільки думки Петра Першого. В устах царя усі тези Прокоповича про абсолютну монархію, про те що цар має служити своєму народові, але звітує виключно Богові, про підкорення церкви державі звучать досить органічно і переконливо. Дійсно, російський цар вважав що корона на голові – це не стільки по життєва халява, скільки обов'язок працювати на корить держави не покладаючи рук. І ще він вважав що владу царську він ні з ким не має ділити, звітувати ні перед ким не зобов'язаний і жодних зауважень терпіти не збирається. Та й до церкви ставився як до слуги, доброго але ледачого і неслухняного.
Отже, складається враження до Феофан Прокопович або захопився генієм Петра або просто писав те що цареві подобалось, сподіваючись що таке підлабузництво відкриє йому шлях до царських милостей. Так чи інакше, викладанням на папері царевих думок він не обмежується. У 1718 році цар доручає єпископові написати так званий Духовний регламент – закон який визначав правовий стан російської православної церкви. Над написанням Регламенту Прокопович працював два роки. Фактично, в цьому законі він викладав думки самого Петра, повторюючи його накази і ідеї, дещо додумуючи від себе – але в дусі царських побажань.
Духовний регламент вступив в силу у 171 році. Серед положень цього регламенту було багато добрих і корисних моментів, дивлячись по усьому, продиктованих головним чином волею Петра. Наприклад, при архієрейський резиденція мали бути запроваджені школи для хлопчиків, з яких мали вийти майбутні священики. Власне, це мала бути була перша повноцінна мережа шкіл в Росії. Крім того, усі місця народного поклоніння – там де були видіння, відбувались зцілення та інші подібні чудеса, мали бути перевірені спеціальною комісією, і лише після цього такі місця можна було шанувати. Усі священики, особливо домашні духівники, «звичні знаряддя темних інтриг і незаконних шлюбів», мали бути під суворим наглядом з боку керівництва що уникати всіляких зловживань.
Деякі правила були введені виходячи з протестантських уподобань і Прокоповича, і Петра. В чоловічі монастирі брали тих кому виповнилось тридцять років, а в жіночих обителях черниця приймали обітниці тільки після п'ятдесяти років. До того вони вважались послушницями, і статус цей не міг бути перешкодою для шлюбу.
Але головною і найважливішою реформою було скасування патріаршества і запровадження замість нього так званого Святішого Синоду або, як ще казали, духовної колегії. Організована ця колегія була на зразок інших колегій, тобто, міністерств, які запроваджував цар. В ній був президент; два віце-президенти; чотири радники, чотири асесори з чорного і білого духовенства. Представником імператора в Синоді був обер-прокурор, якому, власне, і належало останнє слово. Це не рахуючи бюрократичного апарату і виконавців. При Синоді було ціле відомство фіскалів – тобто, наглядачів які мали доносити куди треба про усі помилки і зловживання членів Синоду і усього духовенства. Цікаво що їх офіційно називали інквізиторами.
Тепер положення церкви було таким якби сьогодні, наприклад, усі єпископи підлягали міністерству у справах релігії, на чолі якого стояв би міністр, призначений президентом. Приблизно так все було і в протестантських країнах, і там це призвело до занепаду і англіканців з лютеранами, і духовенства як прошарку суспільства. Але в цих країнах таке закосніння офіційних церков врівноважувалось величезною кількістю течій, непідконтрольних державі – менонітів, пієтистів, баптистів, пуритан та багатьох інших. В Росії з непідконтрольних державі течій були лише старообрядці, які на той час ховались по лісах і далеких містах і великого значення в життя держави не відігравали. Ще були католики і протестанти – але це були виключно іноземці, які приїжджали на російську службу з європейських країн. І перехід з православ'я в будь-яку іншу конфесію в Росії карався позбавлення волі і майна. Отже, з цього часу цар мав владу не лише над тілами своїх підданих, а ще й над душами. Православ'я перейняло від протестантизму залежність від держави і любов до шкіл, забувши при цьому перейняти любов до свободи, здатність думати і піддавати сумніву авторитети.
Може, причина була в тому що усі реформи Петра мали в основі свій ідею що цар є батьком для своїх підданих, він має піклуватись про народ, народ має вдячно сприймати його піклування, і ніякі третя сила не може стояти між царем і його народом – ані церва,а ні ще хтось. Власне, Прокопович досить багато писав проти католиків через те що католицька модель відносин церкви і держави передбачала що церква незалежна від держави, також виконує батьківські функції по відношенню до народу, і не пускає царів чи королів у свою сферу діяльності. Недарма коли московське духовенство намагалось зберегти певний юридичний імунітет, Петро Перший називав це «папежським духом».
Все ж таки, католики – єдина конфесія яка не те щоб ніколи не прогиналась під царів, але принаймні не завжди прогиналась, а коли прогиналась, то намагалась якнайскоріше вийти з цього неприродного для церкви стану.
ИЗМЕНЧИВЬІЙ МИР
Щодо Прокоповича, то він таки прогнувся під світ – тобто, під царя. Цікаво що саме він запропонував ідею триєдиного російського народу, яка стала офіційною в Росії. Ідея перейменувати Московське царство в Російську Імперію також належала йому. Або вигадана царем і сформульована Прокоповичем який вмів піддакувати і вгадувати думи царя. Петро, при всіх його чеснотах, дивлячись по усьому, любив лестощі і таких людей як Прокопович цінив і не обділяв ані грошима, ані перспективами.
Але у 1725 році Петро Перший помирає. Під час плавання по усті Неві він допомагав стягти з мілини човен з солдатами. Цар простудився, а враховуючи організм його і без того був ослаблений подагрою, сифілісом та іншими хворобами – наслідками непомірної праці і не менш непомірних розваг. Бог був милостивий до Петра – ті кілька днів які залишались цареві, він присвятив молитві, сповіді і покаянню.
Після смерті Петра правила його друга жінка – Катерина Перша, колишня прачка-німкеня, не дуже цнотлива, не дуже стримана і також падка на лестощі. При ній Прокоповича поставили першим членом Синоду, призначили архієпископом Новгородським, фактичним главою Російської православної церкви. Щоправда, єпископ Феофан мусив трохи повідбиватись від інтриганів, які намагались його очорнити. Зате коли до влади прийшла імператриця Анна Іоаннівна, Прокопович був в числі тих хто подав цариці прохання про відновлення повного самодержав»я . Прокопович знову опинився на коні – і використав свою владу для того щоб відправити на заслання усіх в кому вбачав небезпеку.
Водночас він серйозно підходив до просвітницької справи. Прокопович був одним з організаторів Російської академії наук, очолює так звану «учену дружину» діячів науки культури. Він дуже вплинув на поета Антіоха Кантеміра, історика Василія Татіщева, тим самим заклавши фундамент для майбутньої російської літератури і історичної науки.
Помер він у 1736 році і похований в Новгороді, в давньоруському соборі святої Софії – великий вчений і філософ, реформатор та інтриган, відданий церковник і водночас людина далека від святості, один з тих хто зробив Росію такою якою вона стала, визначивши тим самим усі майбутні негаразди і України, і української церкви.