Невизначена втрата: як знайти опору в Бозі посеред невідомості

Сьогодні хочу звернутися до теми, яка болісно торкається тисяч українських родин, — теми невизначеної втрати. У час війни вона стала частиною нашої реальності. Кожен, хто живе в Україні або відчуває себе українцем, так чи інакше зіткнувся з досвідом втрати — у різних її проявах.

Йдеться не лише про смерть. Є інший, складніший вимір — коли близька людина зникає безвісти. Саме цей стан і називають невизначеною втратою. Це досвід, у якому немає відповіді. Саме так означує його американська психологиня Полін Босс, яка глибоко досліджувала цей феномен.

Невизначена втрата — це ситуація, коли людина фізично відсутня, але психологічно залишається присутньою. Ми не маємо з нею контакту, не знаємо її долі, але продовжуємо жити з нею в думках, у пам’яті, у серці. Це створює внутрішню напругу, біль і постійне очікування.

Існує також інший вимір цієї втрати — коли людина фізично поруч, але психологічно відсутня. Це може бути пов’язано зі старістю, деменцією, хворобою Альцгеймера або важкими травмами, які впливають на когнітивні здібності. У таких випадках близькі переживають втрату, хоча людина формально залишається поруч.

Отже, невизначена втрата — це втрата без підтвердження. Це горе без завершення. І водночас — біль без можливості повноцінного оплакування.

Люди, які переживають цей стан, часто говорять про внутрішній розрив між надією і страхом. З одного боку — віра, що близька людина повернеться. З іншого — усвідомлення можливості найгіршого. Це постійне перебування між двома полюсами виснажує психологічно і духовно.

За офіційними даними, тисячі українців вважаються зниклими безвісти за особливих обставин унаслідок війни. За кожною цифрою — родини, які щодня живуть у невідомості. Для них немає завершення історії, немає можливості попрощатися, немає чіткої відповіді.

Саме тому цей біль особливий. У випадку підтвердженої втрати існують ритуали прощання, які допомагають прожити горе. У випадку невизначеної втрати цієї можливості немає. Людина залишається в психологічному «зависанні», не знаючи, як рухатися далі.

У такій ситуації особливо важливою стає духовна опора. Боже слово, молитва, віра — це не втеча від реальності, а спосіб пройти її. Вони допомагають витримати невизначеність, не втратити сенс і зберегти внутрішню цілісність.

Водночас важливо бути поруч із тими, хто переживає таку втрату. Підтримка не завжди потребує слів. Інколи достатньо присутності, співчуття і готовності розділити цей біль.

Невизначена втрата — це важкий та тривалий шлях. Але навіть у ньому людина не залишається сам на сам із болем. Бо там, де закінчуються людські відповіді, починається простір довіри до Бога.

Отець Олег Саламон, священник Львівської архідієцезії РКЦ, директор Центру духовної психосоціальної, психотерапевтичної допомоги імені о.Генріха Мосінга.