"Мій дитячий досвід підпільної церкви став фундаментом покликання", - отець Григорій Рогацький

Коли я говорю про власну історію, я найперше хочу подякувати Богові за можливість свідчити. Говорити про покликання - це не займатися самовихвалянням чи пафосною поезією. Це дати можливість іншим побачити крізь одну людську долю те, що Господь робив, робить і ще зробить у житті кожного. Моє покликання має три часові виміри, і в кожному з них Божа участь є очевидною, хоч вона й виявлялася не в містичних видіннях, а в дивовижній життєвій простоті.

Я належу до родини з глибокою греко-католицькою традицією, яка не перервалася навіть у часи найжорсткіших переслідувань. Наш дім в с. Горохолина Івано-Франківського району, Івано-Франківської області стояв прямо навпроти храму, і це дозволяло моїм дідусеві та бабусі давати прихисток священникам. Коли прийшла радянська влада, у ставленні моїх рідних до Бога нічого не змінилося.

Мій дитячий досвід підпільної церкви - це фундамент. Я пригадую, як у нашій хаті вночі збиралися люди на Службу Божу. Часто це були дві літургії за ніч: одна пізно ввечері, інша - перед світанком, щоб люди могли роз’їхатися під покровом темряви. Мене, малюка, дивувала і радувала ця велика кількість людей у домі, наче в церкві. Це була неймовірна мужність - ризикувати життям усієї родини заради віри. Мій батько возив священників між станицями підпільної церкви, використовуючи конспірацію та вигадані імена. Ці герої віри не були для мене теорією з підручників, вони були реальними людьми, яким ми безмежно довіряли.

Особливе місце в моєму житті посідає Пресвята Богородиця. Вона була Мамою для всієї нашої родини. Ми виросли на паломництвах до Зарваниці, а наш парафіяльний храм був освячений на честь Покрови. Тому не дивно, що Господь покликав мене саме через Марію.

Коли я пізніше зустрів отців зі Згромадження Воплоченого Слова, мене найбільше захопив їхній четвертий обіт - «рабство любові» Марії згідно з вченням святого Людовіка Гріньйона де Монфорта. Це вчення миттєво оживило моє покликання. Я зрозумів: це моє згромадження, це мій шлях.

Мій шлях у семінарії розпочався з образу класичного одруженого священника, який я бачив у підпіллі. Але в семінарії я зустрів перших місіонерів нашого згромадження, які приїхали з Аргентини. Це відкрило мені нові горизонти.

Мене вразило поєднання глибокої духовності та нормальної людської веселості. Наприклад, отець Сергій міг грати з нами у футбол чи баскетбол, вечорами брав гітару, ми співали й жартували. Але водночас це була залізна дисципліна, навчання та щира, не на показ, молитва. Ніхто нікого не тягнув силою. Це було справжнє духовне батьківство, яке залишало тебе вільним перед Богом, а отже - відповідальним.

Багато хто запитує: де шукати покликання у нашому зматеріалізованому, подекуди атеїстичному світі? Моя відповідь базується на трьох складових:

1. Любов. Це база. Любов, що сходить згори. Ви маєте відчути цей заклик: «Йди за Мною», заради якого людина здатна залишити все.

2. Родинне тепло. Родина - це середовище, де народжується покликання. Якщо в сім’ї панує холодність, диявол легко руйнує цей простір. Родина має бути «духовною єдністю», а не просто спільним побутом.

3. Зупинка в хаосі. Сьогодні світ женеться за успіхом, а комунікація зводиться до екрана телефону. Але іноді несприятливі обставини - розчарування, зрада близьких чи життєва «зупинка» - стають Божим даром. Саме в моменти, коли людина залишається зраненою, вона починає шукати Того, Хто ніколи не зрадить - Христа.

Окремо хочу згадати наших капеланів на передовій. Це «покликання в покликанні». Я щиро дивуюся їхній мужності свідчити про Бога там, де панує страх і смерть.

Покликання - це дар, але за плоди цього дару ми будемо відповідати на суді. Тому я закликаю кожного: не бійтеся бути вільними й відповідальними у своїх стосунках із Богом.

Отець Григорій Рогацький, Згромадження Воплоченого Слова, УГКЦ (м. Івано-Франківськ).